Сентиментальні мандрівки Галичиною
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-362-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Сентиментальні мандрівки Галичиною». Краткое содержание книги:
Треба подорожувати, вважає письменниця, куди маєш змогу, чи коли щось здригається в тобі від однієї назви міста, ріки чи села. Ану ж, між вами існує якийсь глибинний зв’язок? Для цього не потрібно багато грошей і часу, зате ти змінюєш себе і приносиш частку себе в інший світ, бо приходиш зі своєю місією — зустрічаючись з людьми, розповідаєш про свій світ, а потім розповідаєш про їхній, коли повертаєшся. Самбір, Бібрка, Броди, Мостиська, Добромиль, Нагуєвичі, Белз, Щирець, Підбуж, Уріж, Судова Вишня, Журавно, Рава-Руська… Ейфелеву вежу і міст закоханих у Венеції завжди знайдеться кому описати, але краще подивитися на ці занепалі й спустошені міста і села Східної Галичини як на своє, рідне, без ностальгії й зневаги…
Знаєте, що нагадав мені костел? Наче старий глечик занурили в поливу, щоб видати за новий. Бо тепер ним опікувалися ті самі отці францисканці, що покинули монастир у 1945 році й от знову повернулися. Вони не залишили навіть клаптика цегли на старих стінах, навіть згадки, що це костел XVII ст. Вони просто знищили його своєю любов’ю.
Городок
Що можна сказати про Городок? Він — ВЕЛИЧНИЙ. Монументальний і діловий. Дуже багато людей, машин, крамниць. Тут є все, що належиться галицькому місту — ратуша, замок, костел, церкви, вілли, пам’ятники. І як мені здалось, повно пройдисвітів, які миттю помічають нову особу, й через те почуваєш себе не надто в безпеці.
Я висіла в центрі й побачила кав’ярню, хай не львівську, але принаймні каву там робили справжню й обслуговувала офіціантка. Не тому, що мені забаглося кави, а тому, що випити її можна було на терасі з видом на велику водойму, став, що виявився для мене несподіванкою, бо я знала лише про ріку Верещицю. Став був дуже великий, навіть з причалом, хоча жодного човна я не помітила. Зазвичай удень в такі заклади ходять ділові молодики, щоб випити кави з коньяком або пива, і при цьому розмовляють про авто, ремонт, намагаючись справити одне на одного враження. Втім, я недовго сиділа, і раптом почався дощ. Дурниці, подумала я. Покропить і перестане. Але дощ виявився затятим, я була вже мокра як хлющ, і кинулась купувати парасолю. Мусять тут бути дешеві польські парасолі. Вдома у мене вже було їх п’ять, і я, почувши про ціну, вирішила пошукати дощовик, знайшовши його в одній з яток, що тягнулись догори вулицею. Дощ, купа машин, людей, либонь, то був базарний день, різкі звуки вулиці, я ніяк не могла від них втекти, і полегшено пірнула у сквер, збоку якого стояла велична і дуже гарна ратуша сірого кольору, а в самому сквері стояв чудернацький пам’ятник Шевченку, невеликий, але багатий. Я бачила редакцію газети, музей, куди можна було зайти, але мій поліетиленовий плащ синього кольору, під яким тлумилася мокра одежа, і наповнені водою кросівки не спонукали мене до знайомства з місцевою елітою, тим більше, що мій прикид викликав подив у перехожих з парасолями. Зрештою, це не Львів, тут є певний дрескод, як і в інших містечках. Мабуть, я занадто сфокусувалася на власній персоні, але якесь невиразне почуття небезпеки мене переслідувало від самого початку. Я губилася в цьому місті й дощ заважав побачити його цілісним. Треба було перечекати принаймні дощ, постояти під деревом.
Величезний костел Вознесіння Чесного Хреста виявився зовсім близько. Його історія починалася з XIII ст. і тягнулася до XIX. Спершу був дерев’яний, тоді невеликий кам’яний, тоді його перебудували на більший, потім реставрували. Я бачила кірхи у Східній Прусії — вижили ті, що були міцно збудовані і найбільші, які не можна було приховати. Певно, поляки їздять сюди часто, адже тут поховане серце князя литовського і короля польського Владислава Яґайла, про що свідчить таблиця зовні. Насправді Яґайло, той, з ким бургундський лицар Жільбер де Ланнуа ловив у Озимині ведмедів, заповів поховати серце у стіні францисканського монастиря, а вже потім його перенесли в престижніше місце, коли монастир почав руйнуватись. І тут, в Городку, Яґайло помер. Тому це місто особливе для литовців і поляків, і для українців, бо Яґайло був хорошим королем і справжнім воїном. На жаль, до костелу я не змогла потрапити, тільки подивилася через решітку. Сюди треба їхати в неділю чи натрапити на екскурсію й послухати гіда. Навіть сонце з’явилось, але коли я йшла дорогою до місця, де колись був королівський замок, знову почався дощ. На округлому узвишші, звідки видно було все місто, ріс старий парк, не те, щоб геть занедбаний, але понурий і недоглянутий. Сюди приходять місцеві пияки, щоб розпити пляшку, а не мами з дітьми і не закохані пари. Місце наче попереджало: не ходи тут сама. І хоч досі нічого не трапилось, я озиралась, поки обходила парк, і на хвилю затрималась, коли між дерев відкрилась панорама на став, а потім якоюсь підозрілою стежкою вибралась на вулицю. І побачила вкрай занедбаний облізлий кінотеатр, де ще навіть показували дітям мультики. Один вигляд цієї будівлі, довкола якої стриміли склади, гаражі чи просто купи глини, викликав у мене депресію. Хоча став і костел були позитивними моментами.
І те, що дощ знову перестав і небо було радісне — блакитне з білими хмарами. І з гори було до нього ближче. Таке небо наче огортає тебе з усіх боків.