Листи темних людей [UK]

Вірш сей звучить так:

Свята мати Христова, небес володарко чудова,

Молінням раба дорожи, в усьому йому поможи.

Тебе він благає, богослов’я ревно обороняє.

Богослов’я Рейхлін зневажає, бо злістю палає;

Простак він окаянний, небом не осіянний,

Пам’ятай сина свого упрохати дорогого.

Аби нам помагав, факультети захищав.

Се елегія і скандується вона так, як перший віршовий розмір твору Боеція, котрий починається так: «Пісні, які колись...».9 Гонець не сказав мені, що наміряється скоро вернутись, бо інакше я послав би вам ще більше віршів, складених мною на оборону церкви та благочестя. Тим-то постарайтесь переслати мепі коментар, вами написаний, тоді і я пошлю вам якусь нову книгу. Бувайте здорові. Живіть моторно, удачно, по-ббйовому. Писано в Оло-моуці, в Моравії.

12

Магістр Вільгельм Боягуз г, він же магістр вільних наук, шле поштивий поклін магістрові Ортуїну Грацію

Велебиий магістре! Виконуючи ваше прохання й доручення написати вам незабарно, коли приїду в Рим, як я подорожував і як себе почуваю, ознаймую, що милістю божою я на сей день здоровий і жадав би почути од вас?

чи ви здорові. Хай вам буде звісно, що після прибуття в Майнц я зупинився в заїзді «Корона». Застав там якихось людей, котрі розмовляли про віру. Вони були на стороні Йоганна Рейхліна і, коли дізналися, що я з Кельна, почали говорити на сію тему ще пристрасніше й дивились на мене з презирством. Вихваляли вони Йоганна Рейхліна, а порочили магістрів наших у Кельні. Вони казали, що магістри — це кажани, які уникають денного світла, літають у темряві і чинять мерзоїці. Тоді я озвався: «Треба вислухати й супротивну сторону»,—і послався на «Квіти законів» 2. Вони ж почали мене дражнити всілякими стидкими словами так, що я не стерпів і сказав: «Яке мені діло до Рейхліна? Дайте мені спокійно поїсти за мої гроші». Ви, бач, можете сказати: «ГІаие Вільгельме, ви повинні були затятися і одважно їм заперечувати». Мусите знати, що так чинити в сьому заїзді не годиться. Я чув, що недавно одного чоловіка там сильно оддубасили лавкою за те, що він заступався за магістра нашого Якова Гохшт-рата. А вся зграя, котра харчується в сьому заїзді, дуже страшні люди: у них мечі й шаблі; один з них навіть граф 3, вій довготелесий і русявий. Розказують, що він піднімає озброєного чоловіка й кидає його на землю; меч його завдовжки з гіганта. Коли я його побачив, замовк і дозволив їм балакати що завгодно. Я тут же рішив вам написати, але не було тоді під рукою гінця. А коли приїхав у Вормс, ми пішли в один заїзд, в якому буває багато докторів, засідателів Імперського суду4. Вони говорили дивні дива про богословів. Я чув, як сі доктори оскверняли Йоганна ГІфефферкорна за його «Сполошний/ дзвін». Один з них сказав: «Побачите, що через кілька років розженемо на чотири вітри сих магістрів наших, і сліду по них не зостанеться». Тут я втрутився: «А хто ж тоді буде вам говорити казання з амвона і напоумляти у вірі католицькій?» Вія одказав: «Се будуть чинити вчені богослови, тямущі в святому письмі, як Еразм Роттердамський, Павло Ріцій5, Йоганн Рейхлін та інші. Тоді я замовк і подумав собі: «Дурень дурниці верзе». Сидів там за столом один чоловік на ймення Теобальд Феттіх, доктор медицини. Я пізнав його, бо він колись жив у Кельні в Нагірній бурсі. Він оскверняв нас більше за всіх. Тоді я сказав йому: «Вам личить пригадати, що ви поклялись ректорові й Кельнському університетові». А сей грубіян одвітив мені, що він какає на всіх нас. Але достатньо про се. Пізніше, коли ми покинули Вормс, до нас під’їхали якісь страхітливі люди, озброєні луками і стрілами, і хотіли нас умертвити. Мій супутник заволав: «Ісусе, Ісу-се!» А я одважно сказав їм, що кричати їм на нас нема чого, і так промовив: «Ласкаві панове, не стріляйте в нас, бо ми безборонні і зовсім не вороги ваші, а клірики, ми їдемо в Рим задля бенефіцій». Тоді один з них сказав: «Яке нам діло до ваших бенефіцій! Дайте мені й моїм хлопцям грошей на хмільне, бо інакше чорти вас візьмуть». Тоді, аби одв’язатись од них, довелося нам дати їм два флорини. А я так собі подумав: «Пийте, хай вас дідько благословить!» Мій товариш потім сказав: «Як гадаєте, чи не позвати нам їх до суду римської курії?» На се я йому одповів, що се неможливо, бо ми не знаємо їх прізвищ. Далі ми брели по страшному болоту й досягли Аугсбурга. Була злива і такий снігопад, що не було спромоги відкрити очі. Тоді мій супутник сказав: «До біса, яка холоднеча! Якби я тепер був у Кельні, то нізащо не відправився б у римську курію». Тут я пирснув сміхом. У заїзді була одна гожа дівчина. Увечері влаштували там танці, і мій товариш танцював з нею. Я сказав, що се йому не личйть, бо він магістр, і такі дурощі не повинні йому бути в голові. Але він не зважав на мою пересторогу і сказав: «Якби ся дівчина погодилась поспати разом зо мною одну ніч, то я охоче з’їв би один фунт її лайна». Я вже не міг більше слухати його й навів першу главу Еклезіаста «Суєта суєт і все суєта» 6 і пішов спати. Вранці ми прибули в Ландсберг7, де мій товариш уночі злягався із челядкою господаря заїзду. Коли ми рано-вранці покинули заїзд, його кінь закульгав, і я сказав йому: «Добре тобі так! Злягайся побільше із челядками!» Але якийсь коваль поміг йому. Потім ми прибули в Шонгау8, де купили чудесні дзеркала. Звідси ми попрямували в Інсбрук. Дорога була така погана, іцо коні не могли йти, а болото було таке велике, що сягало їм по животи. Так ми нарешті після багатьох клопотів приїхали в Інсбрук. Там був його величність імператор9 разом з васалами, придворними, вельможами, лицарями і зброєносцями. Одежа на них була єдвабна, а на шиї мали вони золоті ланцюги. Декотрі з них наводили жах своїми довгими бородами і по-військовому скроєними беретами. Я боявся навіть їсти в заїзді, бо почув, як один з них говорив: «Якби я був імператором, то велів би перевішати всіх кліриків, котрі відправляються в Рим і там учаться всіляких мерзощів. Там вони ошукують один одітого через бенефі-