Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Елизавета Константиновна Ромашко
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна». Краткое содержание книги:
— Німеччина ніколи не примириться з приниженням.
Вони підійшли до будинку, де на першому поверсі Хлинов наймав кімнату. Мовчки попрощалися. Хлинов увійшов у ворота. Вольф стояв, повільно качаючи між зубами згаслу сигару. Раптом вікно на першому поверсі розчинилось, і стурбований Хлинов визирнув:
— А… Ви ще тут?.. Слава богу! Вольф, телеграма з Парижа, від Шельги. Слухайте: “Злочинець утік. Мене поранено, одужаю не скоро. Небезпека величезна, незмірно загрожує світові. Треба, аби ви приїхали”.
— Я їду з вами, — сказав Вольф.
На білій шторі, що коливалася, бігали тіні від листя. Нестихаюче дзюркотіння чулося за шторою. Це на газоні лікарняного саду із переносних труб розсіювалася вода серед райдуг, стікала краплями з листків платана перед вікном.
Шельга дрімав у білій високій кімнаті, освітленій крізь штору.
Здалеку долинав гамір Парижа. Близькі були звуки — шелест дерев, голоси птахів та одноманітне хлюпання води.
Неподалік крякав автомобіль або лунала по коридору хода. Шельга хутко розплющував очі, гостро, тривожно дивився на двері. Поворухнутися він не міг. Обидві руки його були оковані гіпсом, груди й голова забинтовані. Для захисту — самі очі. І знову солодкі звуки із саду навівали соп.
Розбудила сестра-кармелітка,[34] вся в білому, обережно гладкими руками піднесла до губів Шельги фарфоровий соусничок із чаєм. Коли вийшла, лишилися пахощі лаванди.
Між сном і тривогою минав день. Це була сьома доба після того, як Шельгу, непритомного, закривавленого, підняли в лісі Фонтенбло. Його вже двічі допитуваз слідчий, Шельга дав такі показання:
— О дванадцятій годині ночі на мене напало двоє. Я захищався палицею і кулаками. Дістав чотири кулі, більше нічого не пригадую.
— Ви добре розгледіли обличчя тих, що нападали?
- Їхні обличчя — нижня частина — були закриті хустками.
— Ви захищалися також і палицею?
— Просто це був сучок, — я його знайшов у лісі.
— Чого о такій пізній порі ви були в лісі Фонтенбло?
— Гуляв, оглядав палац, пішов назад лісом, заблукав.
— Чим ви поясните ту обставину, що поблизу місця замаху на вас виявлені свіжі сліди автомобіля?
— Значить, злочинці приїхали на автомобілі.
— Щоб пограбувати вас? Чи щоб убити?
— Ні те, ні інше, я думаю. Мене ніхто не знає в Парижі. У посольстві я не служу. Політичної місії не виконую. Грошей з собою небагато.
— Отже, злочинці чекали не вас, коли стояли біля здвоєного дуба, на галявині, де один курив, другий загубив запонку з цінною перлиною.
— З усього видно, це були світські молодики, які програли на скачках або в казино. Вони шукали випадку залагодити справи. У лісі Фонтенбло могла трапитися людина, набита тисячофранковими білетами.
На другому допиті, коли слідчий показав копію телеграми в Берлін Хлинову (її передала слідчому сестра-кармелітка), Шельга відповів:
— Це шифр. Справа стосується спіймаїшя небезпечного злочинця, що вислизнув з Росії.
— Ви могли б розмовляти зі мною відвертіше?
— Ні. Це не моя таємниця.
На запитання Шельга відповідав чітко і зрозуміло, дивився в очі чесно і навіть досить-таки безглуздо. Слідчому лишалося тільки повірити в його щирість.
Та небезпека не минула. Небезпекою просякнуті стовпці газет, сповнені подробиць “жахливої справи у Білль Давре”, небезпека була за дверима, за білою шторою, яку гойдав вітер, у фарфоровому соусничку, що його піднесла до губів гладкими руками сестра-кармелітка.
Порятунок в одному: якнайшвидше зняти гіпс і пов’язки. І Шельга весь застиг, без руху, в напівдрімоті.
…У напівдрімоті йому пригадалося:
Ліхтарі погашено. Автомобіль уповільнив рух… У віконце машини визирнув Гарін — і гучним пошептом:
— Шельга, звертайте. Зараз буде галявина. Там…
Важко схитнувшись на шосейній канаві, автомобіль проскочив між деревами, завернув і зупинився.
Під зорями лежала звивиста галявинка. Туманно, в тіні дерев громадилися скелі.
Мотор вимкнуто. Гостро запахло травою. Сонно хлюпотів струмок, над ним клубочився туманець, зникаючи невиразним полотнищем в глиб галявини.
Гарін вискочив на мокру траву. Подав руку. З автомобіля вийшла Зоя Монроз у глибоко насунутій шапочці, підвела голову до зірок. Пересмикнула плечима.
— Ну, вилазьте ж, — різко сказав Гарін.
Тоді з автомобіля, головою наперед, виліз Ролліаг.
З-під тіні котелка блищали його золоті зуби.
Хлюпотіла, бурмотіла вода між камінням. Роллінг витяг з кишені руку, стиснуту, певно, вже давно в кулак, і почав глухуватим голосом:
— Якщо тут готується смертний вирок, я протестую. В ім’я права. В ім’я людяності… Я протестую як американець… Як християнин… Я пропоную будь-який викуп за життя.
Зоя стала спиною до нього. Гарін мовив гидливо:
— Вбити вас я міг би й там…
— Викуп? — хутко спитав Роллінг.
— Ні.
— Участь у ваших… — Роллінг мотнув щоками: — У ваших дивних справах?
— Так. Ви повинні це пам’ятати. На бульварі Мальзерб… Я казав вам…
— Гаразд, — погодився Роллінг, — завтра я вас прийму… Я повинен продумати наново ваші пропозиції.
Зоя мовила неголосно:
— Роллінг, не кажіть дурниць.
— Мадемуазель! — Роллінг підскочив, котелок зсунувся йому на носа. — Мадемуазель… ваша поведінка нечувана… Зрада… Співучасть у вбивствах…
Так само тихо Зоя відказала:
— Ну вас до дідька! Розмовляйте з Гаріним.
Тоді Роллінг і Гарін одійшли до здвоєного дуба. Там спалахнув електричний ліхтарик. Нахилилися дві голови.
Кілька секунд було чути тільки, як дзюркотів струмок по камінню.
— …Але нас не троє, нас четверо… тут є свідок, — долинув до Шельги різкий голос Роллінга.
— Хто тут, хто тут? — здригаючись, крізь дрімоту пробурмотів Шельга. Зіниці його розширилися на все око.
Перед ним на білому стільчику, — з капелюхом на колінах, — сидів Хлинов.
— Не вгадав хід наперед… Не було часу думати, — розказував йому Шельга, — пошився в такі дурні, що — ну.
— Ваша помилка у тому, що ви взяли в автомобіль Роллінга, — мовив Хлинов.
— Де в чорта я взяв… Коли в готелі почалася стрілянина й різанина, Роллінг сидів, як пацюк, в автомобілі, — наїжився двома кольтами. Зі мною зброї не було. Я виліз на балкон і побачив, як Гарін розквитався з бандитами. Повідомив про це Роллінга. Той злякався, засичав, рішуче відмовився виходити з машини. Потім намагався стріляти в Зою Монроз. Але я і Гарін скрутили йому руки. Довго морочитися було ніколи, я скочив за руль — і гайда…
— Коли ви були вже на галявині і вони радилися біля дуба, невже ви не збагнули?..
— Збагнув, що моє діло кепське. А що було робити? Тікати? Ну, знаєте, я все-таки спортсмен… До того і план весь обміркував… У кишені фальшивий паспорт для Гаріна з десятьма візами… Апарат його, — рукою взяти, — в автомобілі… Чи міг я за таких обставин думати про свою шкуру?
— Ну, гаразд. Вони домовилися…
— Роллінг підписав якийсь папірець там, під деревом, — я добре бачив. Після цього — чую — він сказав про четвертого свідка, тобто про мене. Я півголосом кажу Зої: “Слухайте, щойно ми проїхали повз полісмена, він помітив номер машини. Коли мене зараз уб’ють, до ранку ви всі троє будете в сталевих наручниках”. Знаєте, що вона мені відказала? От жінка!.. Через плече, не дивлячись: “Добре, я візьму це до відома”. Ну, гаразд. Гарін і Роллінг повернулися до машини. Я — ніби нічого не сталося. Першою сіла Зоя. Висунулась і щось проказала по-англійському. Гарін — до мене: “Товаришу Шельга, тепер давайте: щодуху по шосе на захід”. Я нахилився над радіатором… Ось де моя помилка. У них тільки й була оця одна хвилина… Коли машина на ходу, вони б зі мною нічого не зробили, побоялися… Добре, — заводжу машину… Раптом у тім’я, у мозок — наче на голову впав будинок, хряснули кістки, вдарило, обпалило світлом, перекинуло навзнак… Бачив тільки — майнула перекривлена пика Роллінга. Сучий син! Чотири кулі в мене запустив. Потім я розплющую очі — оця кімната.
34
Кармеліти — чернечий орден (Прим. автора).