Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Елизавета Константиновна Ромашко
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна». Краткое содержание книги:
Кинувши Семенова в моргу, Роллінг поїхав на вулицю Сени. Там все лишалось, як і раніше, — тиха паніка. Зоя не приходила і не дзвонила.
Роллінг замкнувся у спальні і походжав килимом, розглядаючи кінчики черевиків. Він спинився з того боку ліжка, де завжди спав. Пошкріб підборіддя. Заплющив очі. І тоді згадав те, що його мучило цілий день…
“…Роллінг, Роллінг… Ми загинули…”
Це сказала Зоя тихим, безнадійним голосом. Це було сьогодні вночі, — він раптово посеред розмови заснув. Зоїн голос не розбудив його, — не дійшов свідомості. Зараз її розпачливі слова виразно лунали у вухах.
Роллінга підкинуло, наче пружиною… Отже, дивний припадок Гаріна на бульварі Мальзерб; хвилювання Зої у шинку “Вечеря короля”; її настійливі запитання: які саме папери міг викрасти Гарін із кабінету? Потім — “Роллінг, Роллінг, ми загинули…” Її зникнення. Труп двійника у моргу. Шпилька з діамантами. Саме вчора — він пам’ятав — у пишному Зоїному волоссі сяяло п’ять камінців.
У низці подій зрозуміло одне: Гарін вдається до випробуваного засобу з двійником, аби відвести од себе удар. Він викрадає автограф Роллінга, щоб підкинути його на місце вбивства і привести поліцію на бульвар Мальзерб.
При всій витримці Роллінг відчув, що спинному хребту холодно. “Роллінг, Роллінг, ми загинули…” Отже, вона припускала, вона знала про вбивство. Воно сталося між третьою і четвертою ранку. (О пів на п’яту прибула поліція). Вчора, засинаючи, Роллінг чув, як годинник на каміні пробив три чверті на другу. Це було його останнім сприйняттям зовнішніх звуків. Потім Зоя зникла. Мабуть, вона помчала на вулицю Гобеленів, щоб знищити сліди автографа.
Звідки Зоя могла так точно знати про можливе вбивство? Тільки в тому випадку, коли вона його сама підготувала. Роллінг підійшов до каміна, поклав лікті на мармурову дошку і затулив обличчя руками. Але чому ж тоді вона прошепотіла йому так жахливо: “Роллінг, Роллінг, ми загинули…” Щось учора сталося, — перевернуло її плани. Але що? і в яку хвилину?..
Припустімо, їй треба було виправити якусь помилку. Пощастило це їй чи ні? Гарін живий, автографа поки що не знайшли, вбито двійника. Рятує це чи нищить? Хто вбивця — співучасник Зої чи сам Гарін?
І чому, чому, чому Зоя зникла? Шукаючи в пам’яті цю хвилину — злам у Зоїному настрої, — Роллінг напружував уяву, звиклу до зовсім іншої праці. У нього тріщав мозок. Він пригадував — жест по жесту, слово по слову — усю вчорашню Зоїну поведінку.
Він відчував: коли нині ж біля каміна не збагне до дрібниць усієї пригоди, то це — програш, поразка, загибель. За три дні до великого наступу на біржу досить натяку на його ім’я у зв’язку з убивством, і — непомірний біржевий скандал, крах… Удар по Роллінгу буде ударом по мільярдах, що рухають в Америці, Китаї, Індії, Європі, в африканських колоніях тисячами підприємств. Розладнається точна робота механізму… Залізниці, океанські лінії, рудники, заводи, банки, сотні тисяч службовців, мільйони робітників, десятки мільйонів власників цінностей — усе це заскрипить, застопориться, заб’ється в паніці…
Роллінг опинився в становищі людини, що не знає, з якого боку їй встромлять пожа. Небезпека була смертельна. Уява його працювала так, ніби за кожний пропливаючий у секунду відрізок думки платили мільйон доларів.
Оцей воістину дивовижний стан хімічного короля порушив стук двох підошов об килим. {Вікно спальні, — на першому поверсі, — що виходило в парк, було відчинене). Роллінг здригнувся всім тілом. У дзеркалі каміна з’явилися обриси кремезного чоловіка з великими вусами і зморщеним лобом. Він нахилив голову й дивився на Роллінга не кліпаючи.
— Що вам треба? — завищав Роллінг, не потрапляючи рукою в задню кишеню штанів, де лежав браунінг.
Кремезний чоловік, певно, чекав на це і стрибнув за портьєру. Звідти він знову висунув голову.
— Спокійно. Не кричіть. Я не збираюся вбивати або грабувати, — він підняв долоні, — я прийшов у справі.
— Яка тут може бути справа? Йдіть у справі на бульвар Мальзерб, сорок вісім-біс, від одинадцятої до першої… Ви влізли у вікно, як злодій і негідник.
— Винен, — ввічливо відповів чоловік, — моє прізвище Леклер, мене звуть Гастон. У мене військовий орден і чин сержанта. Я ніколи не працюю на дрібницях і злодієм не був. Раджу вам негайно пробачитися переді мною, містере Роллінг, без чого наша подальша розмова не може відбутися…
— Забирайтеся до дідька! — вже спокійніше сказав Роллінг.
— Якщо я зникну за цією адресою, то досить відома вам мадемуазель Монроз загине.
У Роллінга стрибнули щоки. Він одразу підійшов до Гастона. Той мовив шанобливо, як годиться розмовляти з власником мільярдів, і разом з відтінком грубуватого приятелізму, як розмовляють з чоловіком своєї коханки.
— Отож, добродію, ви пробачаєтеся?
— Ви знаєте, де переховується мадемуазель Монроз?
— Отож, добродію, щоб вести далі нашу розмову, я повинен зрозуміти, що ви пробачаєтеся переді мною!
— Пробачаюся! — заволав Роллінг.
— Прошу, — Гастон відійшов од вікна, звичним рухом розправив вуса, відкашлянувся і сказав: — Зоя Монроз з руках убивці, про якого кричить весь Париж.
— Де вона? (У Роллінга затремтіли губи).
— У Білль Давре, поблизу парку Сен-Клу, в готелі для випадкових відвідувачів, за два кроки од музею Гамбетти. Учора вночі я простежив їх в автомобілі до Білль Давре, сьогодні я точно встановив адресу.
— Вона добровільно втекла з ним?
— Саме це я найбільше хотів би знати, — проказав Гастон так зловісно, що Роллінг здивовано оглянув його.
— Дозвольте, пане Гастон, я не зовсім розумію, яка ваша участь у всій оцій історії? Яке вам діло до мадемуазель Монроз? Яким чином ви серед ночі стежите за нею, встановлюєте місце її перебування?
— Годі! — Гастон благородним жестом простягнув перед себе руку. — Я вас розумію. Ви повинні були поставній мені це запитання. Відповідаю: я закоханий, і я ревнивий…
— Ага! — мовив Роллінг.
— Вам потрібні подробиці? Ось вони. Сьогодні вночі, виходячи з кафе, де я пив склянку грогу, я побачив мадеч-муазель Монроз. Вона мчала в найнятому автомобілі. Обличчя її було жахливе. Скочити в таксі, кинутись їй услід було справою секунди. Вона зупинила машину на вулиці Гобеленів і зайшла до під’їзду будинку шістдесят три. (Роллінг кліпнув, наче його штрикнули). Не тямлячи себе від ревнивих передчуттів, я ходив тротуаром повз будинок шістдесят три. Рівно о чверть на п’яту мадемуазель Монроз вийшла не з під’їзду, як я сподівався, а з воріт у стіні парку, що прилягає до будинку шістдесят три. Її за плечі притримував чоловік з чорною борідкою, зодягнений у коверкот і сірий капелюх. Все інше ви знаєте.
Роллінг сів на стілець (епохи хрестових походів) і довго мовчав, вп’явшись пальцями в різьблені бильця… Так, ось вони — дані, котрих не вистачало… Вбивця — Гарін. Зоя — співучасниця… Злочинний план очевидний. Вони вбили двійника на вулиці Гобеленів, щоб заплутати в брудну історію його, Роллінга, І, шантажуючи, видурити гроші на побудову апарата. Чесний сержант і класичний дурень Гастон випадково виявляє злочин. Все зрозуміло. Треба діяти рішуче і нещадно.
Очі Роллінга люто спалахнули. Він звівся, ногою відіпхнув стілець.
— Я дзвоню в поліцію. Ви поїдете зі мною до Білль Давре.
Гастон посміхнувся, великі вуса його поповзли навскіс.
— Мені здається, містере Роллінг, буде благорозумиіше не вплутувати поліцію у цю історію. Ми обійдемося своїми силами.
— Я бажаю арештувати вбивцю і його співучасницю та передати негідників до рук правосуддя. — Роллінг випростався, голос його дзвенів, як сталь.
Гастон зробив невизначепий жест.
— Так-то воно так… Але в мене є шестеро надійних хлопців, що бували в бувальцях… За годину в двох автомобілях я міг би переправити їх до Білль Давре… А з поліцією, запевняю вас, не варто зв’язуватися…
Роллінг тільки пирхнув на це і взяв з полиці каміна телефонну трубку. Гастон іще швидше схопив його за руку.