Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Елизавета Константиновна Ромашко
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна». Краткое содержание книги:
Шельга стомився розповідаючи. Довго мовчали. Хлинов спитав:
— Де може бути тепер Роллінг?
— Як — де? Звісно, в Парижі. Орудує пресою. У нього тепер великий наступ на хімічному фронті. Гроші лопатою загрібає. В тому-то й справа, що з хвилини на хвилину чекаю кулю у вікно або отруту в соуснику. Він мене все-таки припече, звичайно…
— Чого ж ви мовчите?.. Негайно треба повідомити шефа поліції.
— Товаришу дорогий, ви збожеволіли! Я й живий досі тільки тому, що мовчу.
— Отже, Шельга, ви на власні очі бачили дію апарата?
— Бачив і тепер знаю: гармати, гази, аероплани — все це дитячі іграшки. Ви не забувайте, тут не сам Гарін… Гарін і Роллінг. Смертоносна машина і мільярди. Всього можна чекати.
Хлинов підняв штору і довго стояв край вікна, дивлячись на смарагдову зелень, на старого садівника, котрий ледве перетягував металеві суглобисті труби у тінявий бік саду, на чорних дроздів, — вони діловито й заклопотано бігали під кущами вербени, витягуючи з чорнозему дощових черв’яків. Небо, синє й прегарне, вічним спокоєм стелилося над садом.
— А то полишити їх сам на сам, хай розкрутяться в усій пишноті — Роллінг і Гарін, і кінець буде ближчий, — проказав Хлинов. — Цей світ загине неминуче… Тут тІлькїї дрозди живуть розумно. — Хлинов відвернувся од вікна. — Людина кам’яного віку була значнішою, безумовно… Безплатно, тільки з внутрішньої потреби, розмальовувала печери, думала, сидячи коло вогнища, про мамонтів, про грози, про дивне обертання життя й смерті і про саму себе. Чорт знає, як це було почесно!.. Мозок ще маленький, череп товстий, але духовна енергія блискавками випромінювалася з її голови… А оці, нинішні, на якого дідька їм літальні машини? Посадити б якого-небудь дженджика з бульвару в печеру навпроти палеолітної людини. Той би, волосатий дядько, його запитав: “Розказуй, до чого ти додумався за оці сто тисяч літ?..” — “Ах, ах, — засовався б дженджик, — я, знаєте, не стільки думаю, скільки втішаюся плодами цивілізації, добродію пращуре… Якби не небезпека революцій з боку простолюддя, то наш світ був би воістину прекрасний. Та от лихо, — ці постійні кризи й революції, — це стає стомливим…” — “Ух ти, — сказав би на це пращур, втуплюючи в дженджика палаючі очі, — а мені ось подобається ду-у-у-мати, я ось сиджу й шаную мій геніальний мозок… Мені б хотілося проштрикнути ним всесвіт…”
Хлинов змовк. Усміхаючись, вдивлявся в сутінки палеолітної печери. Струснув головою;
— Чого домагаються Гарін та Роллінг? Лоскоту. Хай вони його називають владою над світом. Все-таки це не більше, ніж лоскіт. Минулої війни загинуло тридцять мільйонів. Вони постараються вбити триста. Духовна енергія у найглибшій непритомності. Професор Рейхер обідає лише в неділю. В будні він їсть два бутерброди з повидлом і з маргарином — на сніданок і варену картоплю з сіллю — в обід. Така платня за мозкову працю… І так буде, поки ми не висадимо в повітря усю оцю їхню “цивілізацію”, Гаріна посадимо у божевільню, а Роллінга відправимо завгоспом куди-небудь на острів Врангеля… Ваша правда, треба боротися… Що ж, — я готовий. Апаратом Гаріна повинен володіти СРСР…
— Апарат буде у нас, — заплющивши очі, проказав Шельга.
— З якого кінця підходити до справи?
— З розвідки, як годиться.
— В якому напрямку?
— Гарін тепер, мабуть, шалено будує апарати. У Білль Давре в нього була тільки модель. Коли він встигне збудувати бойовий апарат, — тоді його взяти буде дуже важко. Перше — треба дізнатися, де він будує апарати.
— Знадобляться гроші.
- Їдьте сьогодні ж на вулицю Гренелль, порозмовляйте з нашим послом, я йому дещо вже розповів. Гроші будуть. Тепер друге — треба знайти Зою Монроз. Це дуже важливо. Ця жінка розумна, жорстока, з великою фантазією. Вона Гаріна і Роллінга зв’язала на смерть. У ній вся пружина їхньої махінації.
— Даруйте, боротися з жінками відмовляюся.
— Олексію Семеновичу, вона сильніша за нас обох… Вона ще чимало проллє крові.
Зоя, у білому, морського крою піджачку з золотими ґудзиками і в білій спідничці, вийшла на палубу, де з тіньового боку на низькому очеретяному столику було накрито сніданок.
Зоя сіла край столу. Розламала шматочок хліба й задивилася. Білий вузький корпус моторної яхти мчав дзеркальною водою; море було ясно-блакитне, трохи темніше за безхмарне небо. Пахло свіжістю чисто вимитої палуби. Повівав теплий вітерець, пестячи щоки.
На трохи вигнутій, з вузьких дощок, наче замшевій, палубі стояли біля бортів плетені крісла, посередині лежав сріблястий анатолійський килим і розкидані парчеві подушки. Від капітанського містка до корми натягнуто тен-та з синього шовку з торочками та китицями.
Зоя зітхнула й почала снідати.
М’яко ступаючи і всміхаючись, підійшов каштан Яіь сен, норвежець, — виголений, рум’яний, схожий на дорослу дитину.
Неквапливо приклав два пальці до кашкета, насунутого глибоко на одне вухо.
— Доброго ранку, мадам Ламоль. (Зоя плавала під цим іменем і під французьким прапором).
Капітан був увесь сніжно-білий, випрасуваний, — косолапо, по-морському, тендітний. Зоя оглянула його від золотих дубових листків на козирку кашкета до білих черевиків з мотузяними підошвами. Лишилася задоволена.
— Доброго ранку, Янсен.
— Маю честь доповісти, курс — норд-вест-вест, широта і довгота (такі), на горизонті куриться Везувій. Неаполь буде менше ніж за годину.
— Сідайте, Янсен.
Рухом руки вона запросила його поснідати разом. Янсен сів на очеретяну банкетку, що зарипіла під його дужим тілом. Од сніданку відмовився, він уже їв о дев’ятій ранку. Із ввічливості взяв чашечку кави.
Зоя розглядала його засмагле обличчя з світлими віями, — воно трохи зашарілося. Не відпивши, він поставив чашечку на скатертину.
— Треба перемінити прісну воду і взяти бензин для моторів, — сказав він, не підводячи очей.
— Як — заходити в Неаполь? Яка нудота! Ми станемо на зовнішньому рейді, коли вам так уже треба води й бензину.
- Єсть стати на зовнішньому рейді, — тихо мовив капітан.
— Янсен, ваші предки були морські пірати?
— Так, мадам.
— Як це було цікаво! Пригоди, небезпеки, відчайдушні гульбища, викрадення гарних жінок… Вам шкода, що ви не морський пірат?
Янсен мовчав. Руді вії його кліпали. На чоло набігли зморшки.
— Ну?
— Я маю гарне виховання, мадам.
— Вірю.
— Хіба щось у мені дає привід думати, що я здатний на протизаконні й нелояльні вчинки?
— Фу, — сказала Зоя, — така дужа, смілива, чудова людина, нащадок піратів, — і все це, щоб возити сварливу бабу по теплій, нудній калюжі. Фу!
— Але, мадам…
— Утніть якусь дурницю, Янсен. Мені нудно…
- Єсть утнути дурницю.
— Коли буде страшенна буря, посадіть яхту на камінь.
- Єсть посадити яхту на каміння…
— Ви серйозно майте намір зробити це?
— Якщо ви наказуєте…
Він глянув на Зою. В очах його були образа і стримуване захоплення. Зоя нахилилася вперед і поклала руку йому на білий рукав:
— Я не жартую з вами, Янсен. Я знаю вас тільки три тижні, але мені здається, що ви з тих, хто може бути відданий (у нього стислися щелепи). Мені здається, ви здатні на вчинки, які виходять за межі законності, коли вони дають сп’яніння життям…
Саме тоді на лакованих, сяючих бронзою сходах показалися ноги, що збігали з капітанського містка. Янсен сказав хапливо:
— Час, мадам…
Униз зійшов помічник капітана. Віддав честь:
— Мадам Ламоль, без трьох хвилин дванадцята, зарвз викликатимуть по радіо…
Вітер парусив білу спідничку, Зоя зійшла на верхню палубу до рубки радіотелеграфа. Примружившись, вдихнула солоне повітря. Зверху, з капітанського містка, неозорим видавалося сонячне світло, що линуло на скляно-рябе море.
Зоя дивилась і задивилася, тримаючись за поручні. Вузький корпус яхти з ледь піднятим бушпритом летів серед вітерців у цьому водянистому світлі.