Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Елизавета Константиновна Ромашко
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна». Краткое содержание книги:
— Так, треба подумати, — знову сказав професор, закутуючись димом.
— Будь ласка, — холодно-ввічливо відповів Вольф.
Хлинов розгорнув паризьку “Л’Ентрансижан” і на першій сторінці під заголовком “Таємничий злочин у Білль Давре” побачив фото, що зображало семеро людей, розрізаних на шматки. “На шматки, то й на шматки”, — подумав Хлинов. Але те, що він прочитав, змусило його замислитися.
“…Треба гадати, що злочин учинено якоюсь невідомою досі зброєю, або розжареним дротом, або тепловим променем величезної напруги. Нам пощастило встановити національність та зовнішність злочинця: це, як і треба було сподіватися, — росіянин (йшов опис зовнішності, яку дала хазяйка готелю). У ніч злочину з ним була жінка. Але далі все загадкове. Можливо, трохи підніме завісу кривава знахідка в лісі Фонтенбло. Там за тридцять метрів од дороги знайдено непритомного невідомого. На тілі його було чотири вогнестрільні рани. Документи і все, що встановлює його особу, вкрадено. Мабуть, жертву скинули з автомобіля. Повернути до свідомості його досі не пощастило…”
— Шах! — вигукнув професор, розмахуючи взятим конем. — Шах і мат! Вольф, ви розбиті, ви окуповані, ви на колінах, шістдесят шість років ви платите репарації. Такий закон високої Імперіалістичної політики.
— Реванш? — спитав Вольф.
— Е, ні, ми втішатимемося всіма перевагами переможця.
Професор поляскав Хлинова по коліну:
— Що ви таке вичитали в газетці, мій юний і непримиренний більшовик? Семеро розрізаних французів? Що поробиш — переможці завжди схильні до надмірностей. Історія прагне до рівноваги. Песимізм — ось що приносять переможці до себе в домівку разом з награбованим. Вони починають дуже жирно їсти. Шлунок їхній не вправляється з жирами і отруює кров огидною отрутою. Вони ріжуть людей на шматки, вішаються на підтяжках, кидаються з мостів. У них пропадає любов до життя. Оптимізм — ось що лишається у переможених замість награбованого. Чудова здатність людської волі — вірити, що все на краще в цьому кращому із світів. Песимізм треба вирвати з корінцями. Я читав вашого Леніна, мій дорогий. Це великий оптиміст. Я його поважаю.
— Ви сьогодні в чудовому настрої, професоре, — похмуро мовив Вольф.
— Ви знаєте чому? — професор відкинувся на плетеному кріслі, підборіддя його вкрилося зморшками, очі весело, молодо визирали з-під брів. — Я зробив прецікаве відкриття. Я одержав деякі зведення, співставив деякі дані і несподівано дійшов надзвичайного висновку. Коли б німецький уряд не був зграєю авантюристів, коли б я був певен, що моє відкриття не попаде до рук шахраїв і грабіжників, — я б, мабуть, опублікував його. Але ні, ліпше мовчати.
— З нами-бо, сподіваюся, ви можете поділитися, — сказав Вольф.
Професор лукаво підморгнув йому:
— Що б ви, наприклад, сказали, мій друже, коли б я запропонував чесному німецькому урядові… ви чуєте — я підкреслюю: “чесному”, в це я вкладаю особливий зміст… запропонував би будь-які запаси золота?
— Звідки? — спитав Вольф.
- Із землі, звичайно.
— Де ця земля?
— Байдуже. Будь-яка точка земної кулі… Хоч би в центрі Берліна. Та я не запропоную. Я не вірю, щоб золото збагатило вас, мене, всіх Фріців, Міхелів… Далебі, ми станемо ще бідніші… Одна тільки людина, — він повернув до Хлинова сивоволосу лев’ячу голову, — ваш співвітчизник, запропонував добре використати золото… Ви розумієте?
Хлинов усміхнувся, кивнув.
— Професоре, я звик слухати вас серйозно, — сказав Вольф.
— Я постараюся бути серйозним. Ось у них у Москві взимку морози досягають тридцяти градусів нижче нуля, вода, вихлюпнута з третього поверху, падає на тротуар кульками льоду. Земля мчить у міжпланетному просторі десять — п’ятнадцять мільярдів років. Вона мала за цей термін охолонути, чорт забирай? Я стверджую — земля давним-давно охолола, віддала випромінюванням усе своє тепло міжпланетному просторові. Ви запитаєте: а вулкани, розплавлена лава, гарячі гейзери? Між твердою, яку слабо нагріває сонце, земною корою і всією масою землі залягає пояс розплавлених металів, так званий Олівіновий пояс. Він походить од безперервного атомного розпаду основної маси землі. Ця основна маса являє собою прошарок температури міжпланетного простору, тобто в ньому двісті сімдесят три градуси нижче нуля. Продукти розпаду — Олівіновий пояс — не що інше, як рідкий стан оліві-нових порід, ртуті і золота. І зони залягають, за багатьма даними, не так уже й глибоко: від п’ятнадцяти до трьох тисяч метрів глибини. Можна в центрі Берліна пробити шахту, і розплавлене золото само рине, як нафта, з глибини Олівінового пояса…
— Логічно, принадно, але неймовірно, — після мовчання проказав Вольф. — Пробити сучасними знаряддями шахту такої глибини — неможливо…
Хлинов поклав трубку на розгорнутий аркуш “Л’Ентрансижан”.
— Професоре, цей знімок нагадав мені розмову на аероплані, коли я летів до Берліна. Завдання пробитися до елементів земного центру, що розпадаються, не таке вже неймовірне.
— Яке це має відношення до розрізаних французів? — спитав професор, знову розкурюючи сигару.
— Вбивство у Білль Давре вчинено тепловим променем. Почувши такі слова, Вольф присунувся до столу, холодне обличчя його насторожилось.
— Ах, знову ці промені! — Професор зморщився, як від кислого. — Дурниця, блеф, плітка, яку вигадує англійське військове міністерство.
— Апарат збудував росіянин, я знаю цю людину. — відказав Хлинов, — це талановитий винахідник і величезний злочинець.
Хлинов оповів усе, що знав про інженера Гаріна: про його роботи в політехнічному інституті, про злочин на Крестовському острові, про дивні знахідки у підвалі дачі, про виклик Шельги до Парижа і про те, що, певно, тепер шалено полюють на апарат Гаріна.
— Доказ очевидний, — Хлинов показав на фотографію, — це робота Гаріна.
Вольф похмуро розглядав знімок. Професор мовив неуважливо:
— Ви гадаєте, що за допомогою теплових променів можна бурити землю? Хоча… при тритисячній температурі розплавляться і глини, і граніт. Дуже, дуже цікаво… А чи не можна куди-небудь зателеграфувати оцьому Гаріну? Гм… Коли поєднати буріння зі штучним охолодженням і поставити електричні елеватори, аби відчерпувати породи, можна дістатися глибоко… Друже мій, ви мене страшенно зацікавили…
До другої години ночі, проти звичаю, професор ходив по веранді, димів сигарою і розвивав плани, один дивовижніший за інший.
Звичайно Вольф, виходячи од професора, прощався з Хлиновим на площі. Цього разу він пішов поруч з ним, постукуючи палицею, опустивши спохмурніле обличчя.
— Ви гадаєте, що інженер Гарін зник разом з апаратом після історії у Білль Давре? — спитав він.
— Звісно.
— А оця “кривава знахідка у лісі Фонтенбло” не може бути Гаріним?
— Ви хочете сказати, що Шельга захопив апарат?..
— Саме так…
— Мені це спадало на думку… Так, це було б дуже непогано.
— Ще б пак, — підвівши голову, глузливо мовив Вольф.
Хлинов швидко глянув на співрозмовника. Обоє зупинилися. Здалеку ліхтар освітив обличчя Вольфа, — злу посмішку, холодні очі, вперте підборіддя. Хлинов сказав:
— Принаймні все це тільки здогад, нам поки що нічого сваритись.
— Я розумію, розумію.
— Вольф, я з вами не хитрую, але говорю твердо — треба, щоб апарат Гаріна опинився в СРСР. Одним оцим бажанням я створюю у вас ворога. Слово честі, дорогий Вольф, у вас дуже невиразне уявлення про те, що шкідливо і що корисно для вашої батьківщини.
— Ви хочете мене образити?
— Тьху ти чорт! Хоча — правда. — Хлинов чистісінько по-російському, що зразу відзначив Вольф, збив капелюха вбік, почухав за вухом. — Та хіба після того, як ми перебили одне у одного мільйонів сім людей, можна ще ображатися на слова?.. Ви — німець з голови до п’ят, броньована піхота, виробник машин, у вас і нерви, я гадаю, іншого складу. Слухайте, Вольф, коли апарат Гаріна попаде до рук таких, як ви, чого ви тільки не накоїте…