Брати Кошмарик, Магістр і я

— На стільці й двох томах енциклопедії.

— Пане магістре, ви, мабуть, хочете переконати мене, що гномики є на світі.

— Ні, шановна пані бабусю. Я прибув сюди з іншою метою.

— А як ви сюди прибули?

— В невеликій дорожній сумці.

— Як що… вибачте, як хто?

— Певною мірою я прибув сюди як гном. І ніхто з цього не здивувався. Людська уява безмежна.

— Мене дуже радує, пане магістре, — нарешті посміхнулась бабуся, — ваше прихильне ставлення до людської уяви. І будь ласка, скажіть мені відверто, чи взагалі гноми можуть повірити в існування людини?

— Звичайно, тільки за однієї умови.

— За якої?

— Що ті гноми існують.

— Браво, магістре! Ви мене переконали. І саме вас я попрошу допомогти мені. Отже, хто бажає кави? Хто — чаю? Хто — помаранчевого соку? Дякую. Здається, я точно запам'ятала. Запам'ятала, що пан режисер боїться змагатися з вісімдесятип'ятирічною жінкою в з'їжджанні з драбини. Тому, дорогий магістре, будь ласка, ходімо зі мною. Ваші очі подібні до золотоочки, а золотоочка — надзвичайно гарне створіння!

Магістр аж почервонів від утіхи, вклонився, легко зістрибнув зі стільця і пішов слідом за бабусею, а за ними — собаки.

Зате Фуньо, в якого ще трохи тремтіли руки, спитав ображено:

— Хіба я винен, що боюся саме драбини? Я був у Альпах, до того ж із камерою на шиї. В Андах був! З Ганею ми познайомились на Кавказі, на висоті п'ять тисяч шістсот метрів.

— За тридцять три метри від вершини Ельбрусу, — додала Ганка.

— А драбини боюсь, — закінчив Фуньо. — Будь-якої?

— Будь-якої.

— З лікарями радилися?

— Із ста вісімнадцятьма лікарями! І вони нічого не сказали! А я наче ідіот: до п'яти метрів угору страшенно боюсь висоти. А після п'яти метрів до десяти тисяч метрів… хоч вище обрію злітай! Почуваю себе, як інтелігентний метеорологічний балон.

— Звідки ти знаєш, що до десяти тисяч?

— Я стрибав з десяти тисяч разом з п'ятьма парашутистами-акробатами. Я знімав першою камерою, Ганя — другою.

— І ти дозволив їй, потворо? — вигукнув я.

— Нехай би спробував заборонити, — сказала холодно Ганка. — І вже настав час покінчити також із драбиною. Ми вже почали робити перші спроби. Фуньо врешті признався, що з дитинства пам'ятає сцену, яка мучила його уві снах. Він весело виліз на драбину, весело зліз із драбини, але потім руки його якось переплуталися з ногами, — і він почав уперто раз за разом вилазити вгору ногами. Йому ніяк не вдавалося видряпатись. А в Фуня вже тоді була наполеонівська вдача, хоч його ще вдягали в повзунки. Отож він боровся ногами догори одну годину, дві, три. Нарешті, як Наполеон під Ватерлоо, здався. Його дуже вразило, що злізти він умів, а вилізти не може.