Брати Кошмарик, Магістр і я
- Автор: Брошкевич Ежи
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: «Веселка»
- Переводчик: Лєнік Ольга
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Брати Кошмарик, Магістр і я». Краткое содержание книги:
Гостросюжетна повість відомого польського письменника про виховання дітей, про взаємини поколінь та про охорону навколишнього середовища.
Переклад з польської Ольги Лєнік
Малюнки Ростислава Безп'ятова та Георгія Філатова
Перекладено за виданням:
Jerzy Broszkiewicz. Bracia Koszmarek, magister i ja. Nasza ksiegarnia, Warszawa, 1980.
— Миле товариство, — обізвалася нарешті бабуся. — Мимоволі я почула… я зовсім не підслуховувала… тільки почула, що моя дорога дитина ще не навчилась запитувати своїх гостей, хто з них хоче кави, хто — чаю чи соку. Я зроблю це сама, а молоді люди допоможуть мені принести. Що ж до купання у вітальні і в балії, то я викликаю пана Фуня на маленьке спортивне змагання, хоч мій син цього не любить. Викликаю вас, пане Фуню, з'їхати по драбині!
Фуньо трохи зблід, борлак у нього застрибав, як білка.
— А-але ж, ша-ша-новна пані… Й-й-й-я? В розмову втрутилась Ганка.
— Шановна пані Ірено, — мовила вона, вклоняючись бабусі, яка за це всміхнулася їй, — мій Фуньо, повірте мені, з дитинства страшенно боїться драбин. Точніше кажучи…
Цієї миті сталося щось ясне й цілком зрозуміле для нас, але зовсім незрозуміле й несподіване для бабусі. Придивляючись до кожного з присутніх, вона вкінці натрапила на голову магістра Діонізія Гібридона Вернигори, яка ледь виднілась над поверхнею столу. Ренні загарчав пошепки: «Ти бачиш цього малюка з бородою? Підозріло». — «Ех, — зітхнула Массумі,— тепер усі носять бороди». Але бабусин голос, коли вона звернулась до магістра Діонізія, звучав уже зовсім звичайно.
— Ах, ласкавий пане… прошу вас, не соромтеся. Цей стіл для вас ніби трохи зависокий. Може, вам зручніше буде встати?
— Але ж, вельмишановна пані… дозвольте відрекомендуватись: магістр Діонізій Гібридон Вернигора.
— Дуже приємно. Отже…
— Отже, я хотів би пояснити вам, що я зараз стою.
— Ви стоїте? — спитала глухим голосом бабуся. — На чому ви стоїте?
— На стільці й двох томах енциклопедії.
— Пане магістре, ви, мабуть, хочете переконати мене, що гномики є на світі.
— Ні, шановна пані бабусю. Я прибув сюди з іншою метою.
— А як ви сюди прибули?
— В невеликій дорожній сумці.
— Як що… вибачте, як хто?
— Певною мірою я прибув сюди як гном. І ніхто з цього не здивувався. Людська уява безмежна.
— Мене дуже радує, пане магістре, — нарешті посміхнулась бабуся, — ваше прихильне ставлення до людської уяви. І будь ласка, скажіть мені відверто, чи взагалі гноми можуть повірити в існування людини?
— Звичайно, тільки за однієї умови.
— За якої?
— Що ті гноми існують.
— Браво, магістре! Ви мене переконали. І саме вас я попрошу допомогти мені. Отже, хто бажає кави? Хто — чаю? Хто — помаранчевого соку? Дякую. Здається, я точно запам'ятала. Запам'ятала, що пан режисер боїться змагатися з вісімдесятип'ятирічною жінкою в з'їжджанні з драбини. Тому, дорогий магістре, будь ласка, ходімо зі мною. Ваші очі подібні до золотоочки, а золотоочка — надзвичайно гарне створіння!
Магістр аж почервонів від утіхи, вклонився, легко зістрибнув зі стільця і пішов слідом за бабусею, а за ними — собаки.
Зате Фуньо, в якого ще трохи тремтіли руки, спитав ображено:
— Хіба я винен, що боюся саме драбини? Я був у Альпах, до того ж із камерою на шиї. В Андах був! З Ганею ми познайомились на Кавказі, на висоті п'ять тисяч шістсот метрів.
— За тридцять три метри від вершини Ельбрусу, — додала Ганка.
— А драбини боюсь, — закінчив Фуньо. — Будь-якої?
— Будь-якої.
— З лікарями радилися?
— Із ста вісімнадцятьма лікарями! І вони нічого не сказали! А я наче ідіот: до п'яти метрів угору страшенно боюсь висоти. А після п'яти метрів до десяти тисяч метрів… хоч вище обрію злітай! Почуваю себе, як інтелігентний метеорологічний балон.
— Звідки ти знаєш, що до десяти тисяч?
— Я стрибав з десяти тисяч разом з п'ятьма парашутистами-акробатами. Я знімав першою камерою, Ганя — другою.
— І ти дозволив їй, потворо? — вигукнув я.
— Нехай би спробував заборонити, — сказала холодно Ганка. — І вже настав час покінчити також із драбиною. Ми вже почали робити перші спроби. Фуньо врешті признався, що з дитинства пам'ятає сцену, яка мучила його уві снах. Він весело виліз на драбину, весело зліз із драбини, але потім руки його якось переплуталися з ногами, — і він почав уперто раз за разом вилазити вгору ногами. Йому ніяк не вдавалося видряпатись. А в Фуня вже тоді була наполеонівська вдача, хоч його ще вдягали в повзунки. Отож він боровся ногами догори одну годину, дві, три. Нарешті, як Наполеон під Ватерлоо, здався. Його дуже вразило, що злізти він умів, а вилізти не може.