Брати Кошмарик, Магістр і я

— Ви признаєтесь?

— Ще раз нагадую! — Я бахнув долонею по столу біля секундоміра, й він так нахабно підстрибнув, що вцілив мене просто в ніс. Я вдав, ніби нічого не помітив. — Нагадую: я нікому не давав слова. А вже дев'ять годин одна хвилина. Фуньо! Коли найпізніше ти знатимеш, скільки телекамер тобі потрібно і яких саме?

— Об одинадцятій.

— Ну й досить.

— Нічого не досить, поки я не знатиму всього… Як? Що? Коли?…Про «Кольорові димарі»! Про «Кольорову Віслу»! Вибачте, головуючий дає мені слово?

— Даю.

— Отож я не ідіот.

— Фуньо не ідіот, — підтвердила Ганка.

— Не зношу ні халтури, ані порожньої балаканини.

— Фуньо не зносить халтури, — шепнула Ганка.

— Якщо це навіть мала халтура, — гримів Фуньо голосом застудженого Наполеона, — за дуже великі державні гроші!

— Ти вносиш пропозицію?

— Вношу пропозицію.

— Яку?

— Я маю знати все про кольорові димарі. Не те, що в них райдужний дим, що вони димлять один раз о дванадцятій годині, а другий — о двадцять четвертій і дим іде то з шести, В то з десяти димарів. Мені треба знати, чому цей дим кольоровий? Як це відбувається? Навіщо це відбувається? На якому принципі це відбувається? А крім того, хтось мені тут обіцяє нашу Віслу, «королеву польських рік», теж зробити кольоровою, з брудної смердючої води зробити райдужну стрічку. Хочу поставити вам ще одне запитання: хто з нас дістав сверблячку? Ви чи я, Єжи чи магістр, Марек чи Ярек?

— Знаєш, — сказав я, — мені здається, що всі ми разом і Кожен зокрема хворіємо на сверблячку. Підозрюю, навіть певний, що ви маєте свої власні, досить подібні до наших, комашки в мозку.

— Які там іще комашки? — обурилась Ганка. — Я волію мати сверблячку.

Підняв руку Ярек, я надав йому слово.

— На мій погляд, їхня сверблячка дуже подібна до нашої. Її можна назвати, наприклад… лабориком.

— Ця назва походить з латинської мови, — підтвердив Марек. — Від слова «лабор», тобто «робота». Навіщо казати «лаборик»? Можна сказати «трудяга» — і вистачить. Бо хто тут не «лаборик»?

— Я не хочу зватись «трудягою»! Хочу бути «лабориком»! — розприндився Фуньо Прекрасний. — І так довкола мене здіймають галас, ніби Фуньо Прекрасний ніщо, мовляв, він тільки заробляє і витискає грошики з каси, бо має тільки одного бога: касу й гроші. А у мене в голові тільки такий «лаборик», який уже став сверблячкою. Тому що я не думаю про те, щоб розбагатіти. Просто я люблю займатись справжньою роботою. Тому я й працюю! І при нагоді заробляю. Цього вистачить.

— Вистачить, — підтвердив я. — А загалом серед присутніх тут я не бачу осіб, які б витримали без роботи довше, ніж перший місяць канікул.

— Це дуже важко, — зітхнули обидва брати К. — Цілий місяць канікул! Без роботи!

— Так? — ввічливо спитав Фуньо і підняв руку: це означало, що він офіційно просить слова.

Я надав йому слово.

А виявилося, що я надав йому ревіння.

— Дуже вибачаюсь, але що показують годинники? До одинадцятої я маю організовувати операторів, електриків тощо, не кажучи вже про всю апаратуру й транспорт! Ах, як це чудово звучить: кольорові димарі, райдужна Вісла. А я що зовсім не знаю, що це таке і як нам запланувати ці кольорові чудеса. Може, мені треба навколішки просити? Будь ласка!