Брати Кошмарик, Магістр і я
- Автор: Брошкевич Ежи
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: «Веселка»
- Переводчик: Лєнік Ольга
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Брати Кошмарик, Магістр і я». Краткое содержание книги:
Гостросюжетна повість відомого польського письменника про виховання дітей, про взаємини поколінь та про охорону навколишнього середовища.
Переклад з польської Ольги Лєнік
Малюнки Ростислава Безп'ятова та Георгія Філатова
Перекладено за виданням:
Jerzy Broszkiewicz. Bracia Koszmarek, magister i ja. Nasza ksiegarnia, Warszawa, 1980.
Я постукав ручкою по столі.
— Попереджую! — мовив я. — Жодної розваги не буде, розваги скінчилися. Починається важка робота, яку можна сприймати з почуттям гумору, але аж ніяк не легковажно. Розпочинаємо дуже важливу нараду про так звані «Кольорові димарі», а також про операцію під назвою «Кольорова Вісла», Дозволю собі, як найстарший, хоч я й небагато що знаю, призначити себе керівником. Хто проти? Немає. Хто утримався? Немає. Отож, — я надувся, як стара ропуха, — дякую, дякую і ще раз дякую представникам мистецтв, що зібралися тут, найсердечніше дякую.
— А я найсердечніше прошу, — загув магістр Діонізій
Гібридон, — найсердечніше прошу.
— А я дякую, — блаженно всміхнувся я, — найсердечніше!
— А я вже остаточно прошу! — загарчав магістр, аж у нього іскри посипалися з вушей. — Прошу найсердечніше… тьху, хай йому біс з тією сердечністю… отож я найсердеч… тьху… тобто я найсерйозніше прошу, щоб наш безцінний керівник далі лив воду і розпатякував. Розпатякував, як промовець, котрий щось плете, бо його не слухають. А не слухають його, бо він плете.
В мене є досвід, і хоч я, власне, не вмію ані ображатись, ані гніватись, зате вмію вдавати. Залежно, що й коли. Зараз я настроїв голос на генеральський бас і зненацька гупнув кулаком об стіл.
— Тиша! — вигукнув я, аж луна пішла. — Повторюю: спокій і тиша!
І справді — зробилося дуже тихо. Так тихо, що я підслухав думки Фуня, який, на противагу до тих, що думали вголос, думає майже пошепки. «Я це розумію. Цього варто було б навчитись: холоднокровно влаштовувати гучні скандали. Це гарний спосіб».
Цієї миті пані Ганка підозріливо подивилась на свого чоловіка, потім на мене. Та в мене є досвід. Коли стало тихо, я змінив вираз обличчя з грізного на дуже приязний.
— Мої любі,— озвався я, — нашу нараду відкрито. Тепер перерахую питання порядку денного. По-перше, з'ясування справи «Кольорових димарів», а також «Кольорової Вісли». По-друге, кожного з присутніх запрошую до складання попередніх проектів, які стосуються дальших дій. Принагідно пояснюю, що ніхто з нас не повинен дотримуватись якоїсь установленої послідовності. Як відомо, не досить уміти почати з початку, щоб закінчити в кінці. Я вважаю, що той, хто не знає, який має бути кінець, не зможе добре почати. Тому треба часом почати з кінця, щоб закінчити початком. Це питання таланту.
Фуньо підняв руку. Я надав йому слово.
— Якщо йдеться про талант, — промовив він, — то саме таким способом я роблю фільми. Наприклад, тут частина середини, потім кінець, далі решта середини і в кінці початок. Тільки так!
— А зараз, любий, — шепнула Танка, — ти робитимеш так або інакше. Може, навіть від початку до кінця. Зрозуміло?
— Але ж, Ганнусю! — вигукнув Фуньо.
— Але ж, Фуню! — вереснув я. — Хіба я дав тобі слово? Фуньо почав белькотіти якісь вибачення, коли зненацька попросив слова магістр. Я, незважаючи на обурення Фуня, заткнув йому рота Ганчиною косинкою і надав слово магістрові.
Магістр поводився якось дивно. Спершу він приклав палець до губів, наказуючи всім мовчати, потім закотив рукава аж під пахву, витягнув горизонтально руку й почав на ній висвітлювати слово по слову. Хто не вірить, може зателефонувати до самого магістра (номер 978651). А техніка ця відома. Багато редакцій ранкових газет мають на своїх будинках вечірні «світляні видання». Вони побудовані на принципі світляних спортивних табло. На фронтоні будинку монтують багато рядів електричних лампочок, які то спалахують, то гаснуть, утворюючи літери; літери сполучаються в слова, тобто в найновіші повідомлення.
На руці в магістра не було лампочок. Більше того! На руці, яка раптом стала темною, він висвітлював слово по слову схожим на неонове, але набагато м'якшим світлом. Він висвітлив виразний і чіткий напис:
«Увага! Хтось нас підслуховує, а інші нас винюхують. Діє одне людське вухо і два собачі носи. Нехай господар перевірить, у чому справа!»
Всі присутні подивились на мене. З обуренням! А я похнюпився.
Те, що хтось нас винюхує і буде винюхувати, я знав з самого початку. І повинен був попередити, що в квартирі є два дуже цікаві собаки, хоча вони вміють зберігати таємниці.
Зате я забув, що бабуся запланувала собі на сьогодні скласти і впорядкувати книжки у вітальні. Про цю загрозу я якось забув, бо й так уся родина знає, що коли бабуся Ірена щось вирішить зробити, її не зупиниш ніяким чином, ніякими аргументами. Ми певні, що її не стримала б навіть ухвала сейму. Більше того, ухвала Ради Безпеки чи рішення Організації Об'єднаних Націй небагато допомогли б. Те, що вирішено, буде виконано, — і нікому немає до цього діла. Легко сказати — нікому немає до цього діла. Так може говорити той, кого це не обходить. Той, хто, наприклад, бавиться в Австралії з маленьким кенгуру й не має жодного уявлення, що певною мірою ходить вниз головою.