Королівська дорога

Клод бачив, як між зубами проступила сукровиця, проте страждання оберігало його товариша від смерті. Якщо він страждає, значить — живий. Раптом Клод уявив себе на місці Перкена. Він би так ніколи не чіплявся за життя, якого не любив. Цівка крові текла по бороді, нагадуючи недавній слід на черепі буйвола. Клодові нічого не залишалось, як дивитись на його червоні вуста і чекати.

«Якщо я не помиляюсь, зараз я повинен умерти, — подумав Перкен. Все життя було навкруг нього — жахливе, сповнене страждань, схоже на стієнгів навколо хижі... Люди, мабуть, не пригадують...» Він стежив за своєю рукою і водночас бачив своє минуле. Незважаючи на волю й біль, Перкен знову бачив, як він кидає свій кольт і в навскісному промінні згасаючого сонця йде до стієнгів. Але це ще не було доказом його смерті — йшлося про зовсім іншу людину, про її попереднє життя. Якщо він добереться до себе, то як йому боротися з тими вибухами, що, незважаючи на лихоманку, тяжко відлунюють у його тілі? Перкен знову страждав, бо знав: він ніколи не добереться до себе. Це було так само певно, як солоний присмак власної крові — од болю він подряпав шкіру на бороді. Страждання збудило його. Проте, посилюючись, воно перетворило його на божевільного, перетворило на жінку, яка народжує і кричить, — щоб швидше минав час. Світ наплодить нових людей... Він сподівався зустріти свою молодість, але бачив лише людей, яких уже не було. Здавалося, смерть скликає померлих... «Хоч би мене не поховали живим! — майнула думка. Проте рука була на місці, а за нею — спогади, схожі на очі тубільців у темряві. — Ні, живим мене не поховають».

«Зовсім несподівано обличчя перестало бути живим», — подумав Клод. Плечі його поникли, а неспокій видавався таким же незмінним, як і небо, що простяглося над тужливим завиванням собак, яке губилося серед запаморочливої тиші. Перебуваючи віч-на-віч з марністю людського бутгя, мовчазний хворий уособлював своєю смертю невблаганне звинувачення навколишнього світу. Могутніша за джунглі та небо смерть схопила обличчя Перкена й силоміць повернула його просто до одвічної його боротьби. «Скільки ще людей не спить у цю мить біля таких же хворих тіл?» Майже всі ці тіла — чи то в Європі, чи то в Азії, — теж були сповнені марністю свого життя і ненависті до тих, хто прокинеться вранці, тішилися божествами. Ах! Він існував, аби мати змогу — навіть ціною вічних мук — скиглити, мов ті собаки (ніяка божественна думка, ніяка майбутня винагорода — ніщо не могло виправдати те, що людина перестає існувати, аби позбутися марного скиглення серед абсолютної тиші дня, позбутися цих заплющених очей, цих закривавлених зубів, які далі терзали плоть!.. Позбутися цієї спустошеної голови, цієї жахливої поразки! Вуста Перкена розтулилися: