Королівська дорога

— Зараз я поїду.

IV

Села стрічалися частіше. До неба здіймалися перші гори, від яких Перкен очікував порятунку. Внизу текла ріка. Над джунглями спокійно літали птахи й метелики. Зате перед меойцями, яких загін загнав аж до небосхилу, мов од пожежі, панічно тікали тварини. Найбільше було мавп. Вони цілими сотнями перепливали річку і коли виходили на берег, то скидалися на котів із задертими хвостами. Посередині течії вовтузилась на камені велика мавпа. Клод чітко бачив у бінокль, як вона, схожа на мокрого собаку, намагається відірвати від своєї спини мавпенят. Мов подих вітру, вони зникли в гущавині на протилежному березі. Втікати, перепливаючи блискучу гладінь річки, їх спонукала та сама причина, що викликала масову втечу племен, які утворювали величезну дугу.

Вогнища, від яких над пагорбами тяглися смуги диму, тепер горіли упродовж цілого дня. Навіть яскраве денне світло не могло затьмарити їхніх вогнів — вони поволі наближалися до гір. Слідом ішли білі. Серед цілковитої тиші про наближення людей свідчив шум, схожий на приглушений тупіт війська. Клод тривожно вдивлявся в далечінь, в надії, що з’явиться новий стовп диму, подібний до оберта ключа в замку.

— Ще одне вогнище — і кільце замкнеться.

Очі Перкена були заплющені.

— Інколи мені здається, що ця історія нічого не варта, — ніби до самого себе процідив він крізь зуби.

— Через те, що ми відрізані?

— Ні. Я маю на увазі смерть...

За гірським пасмом була територія Перкена, де без вибухів шпилі гір виглядали самотньо. З протилежного боку тяглася залізниця. Якщо Перкен помре, то Клода відкинуть назад до кам’яних брил, які чекають на нього. Самі стієнги ніколи б не наважилися перейти кордон.