Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Либідь
- ISBN: 978-966-06-0664-7, 978-966-06-0667-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар». Краткое содержание книги:
Містерію кохання уособлює життєва драма князя-воїна і професора-історика, канцеляриста Переяславського полку й охочого до танців із дівчатами студента, а ще Комп’ютерної Діви, яка раптом обертається на Козу з фотоапаратом…
Для широкого загалу.
— Що ж пропонуєш? — смутно спитав Микола, і я раптом почав розуміти, що він уже почав перетворюватись у рицаря неоджалованої печалі, як це було з його предком, хай і сумнівним, князем Семеном.
— До кожного з нас має прийти Кам’яний Господар, — сказав мій приятель. — Але це не значить, що маємо відсувати від себе чашу із срібним молоком, хай і прокляті будемо. Адже Бог — це не відречення від світу та життя, а екзистенція, яка велить нам запалюватися й кидатись у її вир, щоб не перетворитись у того Адама, який мертво існував у раю.
У його словах була якась велика правда й сила, і я більше йому не перечив. Бо, може й справді, Бог — це життя, яке тільки тому чиниться вічним, бо призначене на смерть. Отож коли до тебе приходить Життя навіть ув образі Комп’ютерної Діви чи Ж. Смикальської, а ще з букетом червоних троянд, чи ж треба його відкидатися?
Але радісно мені від цих думок не стало. Тому повернувся додому і… напився, що зі мною рідко трапляється.
Оце й усе, що встиг мені розповісти мій щирий приятель. Решту розповіді я міг компонувати хіба з тієї скупої інформації, яку від нього ще дістав, а головно — фантазуючи на задану тему, хоча без допомоги мойр тут не минулося.
Однієї ночі (тоді я не міг порозмовляти з Миколою Ликом) вони знову до мене прийшли й почали переладновувати кімнату де я спав, у кабінета мого приятеля, тобто ніби змінили декорації. Потім Клото посадила мене на єдиного стільця, який тут мав бути, і почала чаклувати з моїм обличчям, власне, уподобилася до скульптора, який ліпить із мене уподобину, але не мою, а Миколину, тобто Микола мав бути справжній, а глиною до його образу став я. Чинила Клото це старанно, навіть захоплено, адже це вона тче нитку життя. Коли ж роботу закінчила і я взяв дзеркальце з Миколиного письмового столу, яке завжди там стояло, то аж відхитнувся: на мене дивився достеменнісінький мій приятель. Тоді Ляхесис наказала скинути одежу, притому всю до найменшої, і почала кидати по черзі одяг Миколин, як випадало, наказавши:
— Не гайся, бо зараз прийде!
Хто мав прийти, не роз’яснювалося, але й дурному зрозуміло: йдеться про Комп’ютерну Діву, отже, мойри підготували їй із мене підміну.
Поспіхом натягнув на себе Миколині лахи, а мою одіж Клото ув’язала в клунка, обмотавши її шворкою зі свого ткання, ще й зробила петельку, щоб зручніше було нести. Її вона ніби й забрала, вийшовши з кабінету, зрештою, згодом виявилося, що та одежа опинилась у моєму нутрі — отакий цирковий фокус.
Ляхесис дещо поправила на моєму обличчі, помнувши глину, відтак пензликом нанесла грим, відступила на крок і пильно мене озирнула. Атропос тим часом стояла в дверях із своїм сувоєм, з якого звисав незаписаний край, і з ножицями, якими знічев’я поклацувала. Це все чинити в Миколинім барлозі, де місця залишалося надто мало, може, й не вельми зручно, але вони вправлялися. Атропос піднесла руку з ножицями й почала часто цвякати — я збагнув, що це дзвонять у двері. Мойри, обидві, миттю розчинились у повітрі, а я поспішив відчиняти. І тут уперше побачив Комп’ютерну Діву, сиріч Ж. Смикальську, саме ту нечестивицю, що спаплюжила мої письменницькі здібності, в яких ніколи не сумнівався, у своїй замовленій рецензії, яку правильніше було б назвати рептилькою. Здавалося б, мав би відчути гостру неприязнь, але я вже був не я, а Микола Лико, який усміхався цьому чудові природи розслиненою усмішкою, а отже, найдурнішою, а там, перед дверима, стояла викапана Клото, яка щойно переліплювала мене на Миколу Лика та й вийшла, у якийсь дивний спосіб засунувши в мене й мою одежу, і мене, у ній загорнутого. Відчував за собою чиєсь дихання, можливо, Ляхесис, відтак чув на спині її пальці, вони натисли між лопаток, можливо, вмикача, забувши це вчинити в поспіху раніше. Зрештою, не був певний, що це чинила Ляхесис, надто зимно дихало в мою потилицю, отож була то скоріше Атропос, яку ще звуть Атропою. Відтак подвійність відчувань Миколиних і моїх, з перевагою власних, зникла, і я став правдивим Миколою, який лагідно привітав гостю з розсвіченою всмішкою і з очима, що лили на нього справдешній чар. І запросив її увійти, відступивши в глибину коридорця. Тепер вона не здавалася подібною до Клото; зрештою, відчув і черв’ячків у грудях, які дружно й радісно там заворушилися, хоч кажани твердо спали. Я зачинив двері — вона ж стояла в сутіні коридору — і ми спрагло кинулися одне до одного, злившись у поцілунку. Відтак у закамарку кволо озвався, загорнутий у мою одежу і перев’язаний шворкою із петелькою, «я» справжній, лукаво звіщаючи, що справжній Микола не все мені розказав; насправді ця парочка зблизилася значно більше, ніж знав. Але це була коротенька хвилька, така мала, як черв’ячок у грудях, і вона догоріла як сірник, який запалився, але зразу ж погас. Отож ми були пристрасно злиті вустами, а руки мої блукали її тілом, торкаючись персиків, а тоді спускаючись до того місця, яке вміло так специфічно смикатися. І мені в долоню скочило мале персеня, тобто персик, бо не було воно більше за персика-плода, — здається, не тільки Микола, а і я, більше тут досвідчений, меншого в житті не зустрічав, і воно в долоні затріпотіло, як зловлена пташка, а може, й пташеня дрібної породи.