Трикутний капелюх

— Що ви дістаєте? — питали всі.

Цієї миті до гурту приєднався ще один цікавий. Побачивши його, перекупник вигукнув:

— От добре, що ви прийшли! Цей чоловік каже, ніби гарбузи, котрі ви мені продали сьогодні вночі, крадені… Всі чули… Скажіть їм…

Той, що допіру прийшов, пожовк ураз, як віск, і спробував втекти, але люди затримали його, і сам рехідор звелів йому стояти на місці.

А дядько Бускабеатас уже казав злодієві прямо в очі:

— Зараз, сусіде, побачите!

Сусід уже прочумався і пішов у наступ:

— Думайте краще, що говорите, бо як не доведете своїх звинувачень, а довести їх ви не зможете, то я засаджу вас до в’язниці, як наклепника. Це мої гарбузи, я їх виростив на своєму городі в Егідо, і не лише їх, а й інші, котрі возив цього року до Кадіса, і ніхто не зможе довести, що це не так.

— Зараз побачите! — повторив дядько Бускабеатас, розв’язавши, нарешті, хустку й стріпуючи її.

І на землю посипалися шматки огудиння, ще зелені. На них проступив живий сік. А старий селянин сидів навпочіпки і, вмираючи від сміху, так промовляв до рехідора і до всіх цікавих:

— Панове, вам ніколи не доводилося сплачувати податки? Чи бачили ви таку зелененьку книжечку, яку мав збирач податків, звідки він відриває квитанції, а в книжечці залишається корінець, щоб згодом можна було пересвідчитися, чи часом не фальшива якась квитанція?

Те, про що ви говорите, називається квитанційною книжкою, — поважно зауважив рехідор.

— Ну то це саме те, що я приніс: квитанційна книжечка мого городу, або хвостики, на яких сиділи оці гарбузи до того, як їх в мене вкрали. От погляньте: оце хвостик від цього гарбуза… Це всім видно… Ось другий… ви бачите… а оце від того. Оцей широченький… від отого, мабуть… Точно! А оцей від того… від того… від цього…

І, так примовляючи, він прикладав хвостик до ямки, що залишалася на кожному гарбузі, коли його рвали, всі присутні бачили й дивувалися; справді, нерівний, химерно покручений кінчик кожного хвостика точно збігався з білуватою заглибиною, яку можна назвати шрамом на гарбузі.

Всі присутні посідали навпочіпки, навіть поліцаї та рехідор, і заходилися допомагати дядькові Бускабеатасу в пошуках цих досить своєрідних доказів. А знайшовши, раділи, мов діти:

— Воно! Саме воно! Без усякого сумніву! От подивіться! Оцей хвостик від цього… Той від того… А ось ще від отого…

Реготали дорослі, свистіли діти, жінки лаяли злодія; старий селянин плакав від радості, від повноти перемоги, а поліцаї штурхали викритого злодія, нетерпеливлячись потягти його до в’язниці.

Зайва річ говорити про те, що невдовзі поліцаї мали таке задоволення, а також про те, що злодій повернув перекупникові п’ятнадцять дуро, які взяв за гарбузи; перекупник, звісно, одразу ж передав їх дядькові Бускабеатасові, і той рушив до Роти цілком задоволений, бубонячи собі під ніс:

— Які ж гарні були вони на базарі! Треба було взяти собі Мануелу, щоб поласувати ввечері та зберегти насіння!