Трикутний капелюх

Почувши кроки, він обернувся, ледь зашарівся і не вагаючись ступив до мене.

Ми чемно перекинулися кількома словами, підійшли до альтанки.

— Чому її руйнують? — з докором в голосі запитав незнайомець.

Навколо альтанки стояли риштування, а на землі лежала знята черепиця.

— Її не руйнують, — відказав я, — її реставрують.

— Реставрують! То ви, іспанці, любите Альгамбру! — здивовано вигукнув той чудний чоловік.

— Ми любимо її, кажу не хвалючись! — відповів я йому.

— О! — провадив він далі, — пробачте мені мою самовпевненість… Я був тут такий самотній, гадав, що ніхто, крім мене, не згадає сьогодні старої ісламітської фортеці! Було б цілком природно, якби й ви пішли сьогодні туди, в долину, на велике назарейське[69] торжество, яке святкує сучасна Гранада!.. До речі, я мушу дещо пояснити вам. Цього ранку в Сакатіні ви осудили мене… — не заперечуйте, я зустрівся з вами очима, — бо я не схилив колін. Ой! То не пиха, не блюзнірство. Бо і я вже християнин! Просто від туги я втратив глузд…

— Пробачте, не розумію… — зауважив я, нашорошивши вуха, бо збагнув, що зараз почую таку жадану сповідь мого незнайомця.

— І все-таки… — в глибокій тузі вів далі молодий чоловік, — я не можу не вилити душу! Вчора, коли ми під’їздили до святого міста Гранади, ви бачили, як страждав я мовчки… Цього ранку під час хресного ходу вас також уразив мій душевний стан… Отже, я вже довірився вам… Ну, то слухайте…

Він узяв мене за руку і повів до зали Абенсеррахе[70].

— Отут, — промовив він, — на цьому мармуровому, ще й досі зчервонілому фонтані, мужні сегрі стинали голови абенсеррахе! У цьому дворику, в цій залі жили гурії, дочки Йємена і Дамаска, вони всолоджували життя воїнам пророка! Зведіть очі, гляньте на різьблені балкони, куди й цієї ночі завітає зрадлива зоря! Погляньте на стелі, гаптовані золотом та карміном, і ви прочитаєте загадкову легенду ста славетних царювань!.. Тут возносили хвалу богу і його воїнам! Від Альгамара, який збудував за сорок років оцей Алькасар, до Боабділя, який втратив його за мить, меншу ніж одне зітхання, всі гранадські герої закарбували свої імена в цих фантастичних галереях… О старий Юссефе!.. О бідолашний Мулею!.. О шляхетний Магомаде!.. Де ваші безталанні нащадки? Отут перед вами останній сегрі, це він воскрешає ваші тіні серед руїн Альгамбри! О мої нещасні брати!

— Останній сегрі! — вигукнув я, сповнений подиву й зачудування. — Як?.. Ви?..

Сутеніло. Загадковий чоловік сперся на мою руку, і ми вийшли з зали Абенсеррахе, перетнули дворик Левів, обійшли ставок і добулися нарешті до Посольської зали.

Дорогою я раптом збагнув усю винятковість моєї пригоди. Здибати сегрі в середині XIX сторіччя, здибати його в одязі англійця, здибати сегрі, який прекрасно володів французькою та іспанською мовами, галантного і зграбного, мов парижанин, терпимого і людяного, як найкращий католик! Який поет міг би наснити таке щастя! Сам Шатобріан віддав би мені свого абенсеррахе на папері в обмін на мого сегрі во плоті!