Трикутний капелюх
- Автор: де Аларкон Педро Антонио
- Серия: Вершини світового письменства #45
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Женев'єва Конєва
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Трикутний капелюх». Краткое содержание книги:
Тематика оповідань — це передусім уславлення патріотизму іспанського народу під час війни за незалежність 1808 року, екскурси в минуле країни, а також любовно-побутові колізії…
Розділений колоною балкон під аркою в Посольському залі — один з класичних витворів архітектури Альгамбри. Звідти відкривається краєвид на вічно квітучі сади в долині річки Дарро: напроти здійнялися мальовничі пагорби Сакро Монте, знизу долинає журливе дзюрчання річки — вона пробила собі шлях у проваллі, вкритому деревами і квітами, які уступами видряпуються нагору з цього боку фортеці, сягають вікон, балконів і сповнюють пахощами покої палацу. Це — казка з «Тисячі і однієї ночі», творіння духів і фей…
От на цей самий балкон і вивів мене сегрі.
Вже згасали сутінки по той бік собору. Він громадився темною хмарою на золотому тлі заходу. Місяць вибілив вершечки дерев, срібним серпанком оповив темні ліси й стрімкі ущелини. Солов’ї, постійні гості цього раю, вітали місяць співом кохання, в сторожкій тиші відгукнулася зозуля, кинула свій перший тужний зойк — тепер до ранку буде кувати. Поночіло… В Гранаді була весна!.. Той, хто не кохав або не ридав у цьому раю о такій порі, ніколи не зможе уявити собі глибини тієї таїни, тих чар, тієї поезії, яких сягає душа людини.
— Так, я африканець; я Абен-Адул, останній з роду сегрі!.. — розповідав цей ніби вирваний з історії персонаж. А тоді, помовчавши, додав: — Ні, я не це хотів сказати; я такий самий іспанець, як і ти; я вигнанець з Гранади, я з племені вигнанців…
Ще не минуло трьох століть, як мої батьки, все моє плем’я, родичі й піддані моїх предків, були викинуті з будинків, ними ж збудованих, з земель, які вони обробляли, з лісів, які вони насадили, щоб на схилі віку свого спочивати у затінку…
«Ви африканці», — сказали їм ви, іспанці. І це після шести сторіч життя в Іспанії! — і вигнали їх з цієї землі, скинули в море.
Отож вони якимось дивом, ніхто й не знає як, — то плавом, то на вутлих суденцях, — голодні, напівзатоплені, добулися до берегів забутої Африки, на узбережжя невідомого континенту…
Ви казали, то — наша батьківщина!.. Тож слухайте.
Ми добулися туди, і володарі Атласу та Пустелі назвали нас чужинцями, як звуть і вас; вони сказали: «Ви іспанці… вертайте назад, у море!»
І ми опинилися між двома берегами, і на обох нам не було притулку!.. Опинилися в страшній, жахливій самотині!
Між морем та королівством Марокко тяглося узбережжя, спустошене війною. Так званий Ріф. Отам ми й отаборилися, голі й босі, без скибки хліба, без знарядь для оброблення землі, без вождів і жерців, без закону, без бога!..
Згодом ми перебралися до Тетуану і Танжеру, де окремим родинам пощастило осісти. А решта знайшла притулок в горах.
Там ми перебуваємо ось уже триста років, скніючи в полотняних наметах, які нам заміняють дім. Ми кочуємо, як неприкаяні, ми віддалені від цивілізації, ми без ремесел, без імені, без володаря, без батьківщини, без могил!
Марокканський король грабує нас і переслідує, мов диких звірів…
Християнський король називає нас псами і розстрілює.
Жоден з них не дає нам прав громадянства, не називає співвітчизниками, не визнає нас за братів.
От чому ми, сини князів, позбавлених спадщини, платимо злом за зло, розбоєм за розбій, мечем за меч, безчестям за безчестя.
Вони там!.. Проти нас!..
Ніколи більше я не побачу моїх братів з Ріфу!
Вони там, ті, хто збудував Генераліфе[71], ті, хто населяв Альбаісін, ті, хто перетворив на рай цю долину, прикрасив садами береги річок, виклав золотом скелі, вкрив килимами квіток свій шлях.
Отак ми вторгалися, отак колонізували землі!
Мій народ виконав свою місію на землі… не те що твій.
Ми, прийшовши до Іспанії, поліпшили її, цивілізували, витягли з варварства. Лікарі, поети, ботаніки, архітектори, філософи, промисловці, землероби — все то були ми у вашій країні. Мистецтво і наука мають бути нам вдячні: людство мусить сказати нам слово подяки.
А тепер вони там, повторюю, там мої співвітчизники, які погрузли в злиднях, у темряві, в безчесті. А ви тут, щасливі, заможні, могутні, освічені…
Так скажіть же мені, християни, філантропи, пропагандисти, негрофіли, скажіть, що ви зробили для моїх батьків, братів?
Чи не досить витрат? Красномовства? Мучеництва?
Як вас не жахає згадка, що поруч з Іспанією з вашої ласки животіє народ — темний, дикий, майже хижий, а ви нічого не зробили, щоб спокутувати свою вину?
Я можу зрозуміти дикість гренландців, що живуть на краю світа на крижаній горі, недоступній для інших людей; я можу зрозуміти негра, який нидіє в пісках нерозвіданих ще тропіків… І в тому, і в тому випадку існування людей поза законом має якесь виправдання.
71
Генераліфе — палац і сади маврітанських володарів поблизу Альгамбри, пам’ятник арабської архітектури в Гранаді.