Трикутний капелюх
- Автор: де Аларкон Педро Антонио
- Серия: Вершини світового письменства #45
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Женев'єва Конєва
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Трикутний капелюх». Краткое содержание книги:
Тематика оповідань — це передусім уславлення патріотизму іспанського народу під час війни за незалежність 1808 року, екскурси в минуле країни, а також любовно-побутові колізії…
І
Хресний хід
Сила людей з’їхалася цього року до Гранади на славнозвісне свято тіла господнього. Свято це було пов’язане не лише з таїнством святого причастя: в Гранаді відзначали також вигнання маврів доном Фернандо та доньєю Ізабеллою[67]. І от саме цього дня мені пощастило зустріти одного ще молодого чоловіка. (І сам я на той час був молодий, бо, зверніть увагу, оповідання це написане за кілька місяців до оголошення війни з Марокко, тобто до жовтня того ж року). Читачі вже знають дещо про мене… Отже розповімо, хто чи, власне, який був той ще молодий чоловік.
До величного маврітанського міста він приїхав разом зі мною в одному диліжансі. Але сів він у нього не біля королівського палацу, а біля вбогого заїзду, де в диліжанс впрягають нових коней, це десь близько шести ліг від Гранади. За той короткий проміжок часу, що ми просиділи поруч в диліжансі, поки десять баских коней мчали нас до міста, ми, за чужоземною модою, ледве перекинулися кількома словами — вважалося нечемним звертатися до незнайомої людини. Як завжди в таких ситуаціях, я задовольнився тим, що прискіпливо вивчав свого сусіда, намагаючися з рис обличчя вгадати його походження та біографію, — звичайно, в межах моєї психологічної інтуїції.
Так ось. Було йому років тридять два чи тридцять три, в благородній поставі його відчувалася мужність, шкіру він мав смагляво-бліду, як давній мармур, рухи вишукані, врівноважені. В розмові був стриманий, навіть трохи меланхолійний (хоч, повторюю, говорив він дуже мало, і не так зі мною, як з кондуктором). Мені здалося, що в нього якась іноземна вимова, зовсім не звична для мого вуха: ні французька чи німецька, ні англійська чи італійська, ні португальська, бо ці вимови я звичайно розрізняю, хоч і не володію стількома мовами. Його смолисто-чорна, коротко підстрижена борода була в східному стилі, може, семітському. Великі виразні оксамитово-чорні очі нагадували очі Малек-Аделя з «Матильди» та «Хрестових походів», які ми так любили в дитинстві. Руки його привертали увагу більш анатомічною довершеністю, ніж аристократизмом; зате ноги він мав бездоганні в обох розуміннях. На ньому був дорожній костюм, уживаний в усій Європі, — нічого особливого, якби не та витончена невимушеність, з якою чужоземець носив його. І, нарешті, на старанно підстриженій голові красувалася напівгрецька, напіванглійська шапка, яка надавала класичної завершеності цій прекрасній постаті.
Хто б це міг бути? Сказати правду, я розлучився з ним одразу ж, як тільки зійшов з диліжанса в Гранаді, так і не змігши визначити, хто він, або ж бодай зупинитись хоч на одному з припущень, які складав у дорозі. То він здавався мені ватажком розбійників, то принцом, який мандрує інкогніто, то італійським артистом, то продавцем, то андалузьким маркізом, то піратом, то поетом, то провінційним коміком, то чимось фантастичним, на зразок вампіра, то послушником ордену святого Єроніма, то солдатом Гарібальді. Одне слово, було в ньому щось виняткове, незвичайне своєю значимістю, похмурим драматизмом і чимось надприроднім. Або просто щось від не дуже смішного бурлеску.
Я запитав у кондуктора його ім’я, але той відповів, що цей пасажир сів біля самої Гранади, і він йому не виписував квитка. Я вже намірився піти слідом за тим дивним молодим чоловіком, та саме побачив кількох моїх знайомих, які прийшли мене зустріти. Звичайно, можна було просто запитати в нього, хто він, та я вирішив, що то було б нечемно. Отже, я теж кивнув головою на мовчазне прощання незнайомця і рушив до готелю «Вікторія».
О дев’ятій годині наступного дня над містом лунав урочистий передзвін, гримів Королівський марш, який виконував гарнізонний оркестр, гостро і пряно пахли трави, що встеляли затінену дорогу, яскравіли килими на балконах, довкола вирувало людське море: все вказувало на те, що хресний хід уже проминув вулиці Західного Єрусалима.
Я став на площі Біб-рамбля, біля Сакатіну, і вже через кілька хвилин повз мене проходила процесія: чернечі братства, громади, діти з притулку, парафіяльні хрести і весь той блискучий почет, який супроводжує найсвятіше таїнство.
Ось пропливають на плечах восьми священиків важезні срібні ноші, на яких стоїть багата, мистецьки оздоблена золотом та самоцвітами дарохранильниця, а в ній вміщена освячена облатка — тіло господнє, і натовп на вулицях та майданах шанобливо схиляє голови, падає на коліна, б’є себе в груди, нагнітаючи священний порив: ось уже здається, наче биття всіх сердець зливається з урочистими гімнами, що їх виспівують сотні гармонійних голосів, із срібним передзвоном дзвіночків, із духмяними хмарами над кадильницями, із пахощами квітів навколо дарохранильниці.
67
Дон Фернандо та донья Ізабелла — король Арагону і королева Кастілії, які в 1469 р. уклали шлюбний союз. За часів їхнього правління була відвойована Гранада, проводилася політика винищення маврів та євреїв, була запроваджена інквізиція, споряджені експедиції Колумба.