Новітнє вчення про тлумачення правових актів
- Автор: Коллектив авторів
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Право
- ISBN: 978-966-458-424-8
- Жанр: право
Электронная книга - «Новітнє вчення про тлумачення правових актів». Краткое содержание книги:
§ 26. Пряме випливання прав із положень, що встановлюють обов’язки, і навпаки
Правотворчі органи рідко закріплюють права однієї сторони правовідносин і обов’язки іншої сторони тих же правовідносин, які (обов'язки) кореспондують зазначеним правам. Тому при тлумаченні нормативного положення, яким прямо встановлюється право особи, необхідно встановити ту особу, що є зобов’язаною, і навпаки. Неврахування нерозривного зв’язку суб’єктивних прав та обов’язків призводить до помилок у правозастосуванні. Зокрема, зазвичай визнається можливість пред’явлення вимоги про визнання права, але не визнається можливість пред’явлення позову про визнання обов’язку відповідача, хоч за юридичним змістом визнання права нічим не відрізняється від визнання обов’язку іншої сторони спірних правовідносин, якщо є взаємна кореспонденція між правом та обов’язком.
1. У правовідносинах суб’єктивне право одного із їх учасників кореспондує обов’язку другого учасника цих же правовідносин. Тому в актах законодавства зазвичай зазначається тільки на права чи тільки на обов’язки однієї із сторін відповідних правовідносин. Обов’язок (чи право) іншої сторони цих же правовідносин, що кореспондує прямо встановленому праву (чи обов’язку) першої сторони, зазвичай прямо не встановлюється, а лише випливає (прямо) із формулювання, яким прямо встановлюється право чи обов’язок першої сторони. Вивчення нормативно-правових актів показує, що правотворчі органи на свій розсуд в подібних випадках прямо формулюють то права, то обов’язки сторін. Так, згідно із ч. 2 ст. 216 ЦК на сторону недійсного правочину за певних умов покладається обов’язок відшкодувати збитки та (або) моральну шкоду. На такий же обов’язок зазначається в абзаці другому ч. 3 ст. 222, ч. 3 ст. 225, ч. 4 ст. 226, ч. 2 ст. 229, ч. 2 ст. 230, ч. 2 ст. 231 ЦК. Але в ч. 3 ст. 232 ЦК зазначається не на обов’язок відповідних суб'єктів відшкодувати збитки і моральну шкоду, а на право іншої сторони недійсного правочину вимагати солідарного їх відшкодування. За юридичним значенням таке формулювання нічим не відрізняється від формулювання, яким на відповідних суб’єктів покладався б обов’язок солідарної о відшкодування збитків і моральної шкоди.
При визначенні обов’язків орендаря земельної ділянки у ч. 2 ст. 25 Закону «Про оренду землі» законодавець не зазначає на його обов’язок сплачувати орендну плату. Але в ч. 1 ст. 24 того ж Закону зазначається на право орендодавця вимагати від орендаря своєчасного внесення орендної плати. У такий спосіб встановлюється обов’язок орендаря, що прямо випливає із формулювання права орендодавця.
Правда, в окремих випадках набуває юридичного значення та обставина, що право чи обов’язок закріплені в актах законодавства прямо. Це не завжди враховується правотворчими органами. Так, відповідно до ч. 2 ст. 226 Сімейного кодексу «дитина, яка усиновлена, має право на таємницю, в тому числі і від неї самої, факту її усиновлення». Право дитини на таємницю «від неї самої» — це досить трудно збагнути. Значно краще було б зазначити на обов’язок усіх осіб зберігати таємницю усиновлення, в тому числі і від дитини, а із такого формулювання випливало б право дитини, що кореспондує зазначеному обов’язку. Подібно до цього і ч. 3 ст. 226 СК («особа, яка була усиновлена, має право після досягнення нею чотирнадцяти років на одержання інформації щодо свого усиновлення») формулює право особи, яка усиновлена, із якого прямо випливає обов’язок відповідних осіб. Це правило набуло б значно більшої визначеності і соціально-моральної доцільності, якби законодавець прямо сформулював обов’язок відповідних осіб надавати особам, які були усиновлені та які досягли віку чотирнадцяти років, на їх вимогу інформацію щодо їх усиновлення. Звідси випливало б право особи вимагати надання такої інформації. Із чинного формулювання ч. 3 ст. 226 СК випливає обов’язок відповідних осіб надати інформацію про усиновлення, хоч би усиновлена дитина, що досягла 14 років, і не вимагала надання їй такої інформації.
Цей поділ способів встановлення прав та обов’язків (в одних випадках прямо встановлюються обов’язки, а права іншої сторони прямо випливають із формулювання обов’язків, а в інших випадках — навпаки), не обумовлений будь-якими об’єктивними чинниками, а пов’язаний виключно із суб’єктивними причинами (так забажалось людям, які писали проект нормативно-правового акту, або для них це показалось більш прийнятним).