Новітнє вчення про тлумачення правових актів
- Автор: Коллектив авторів
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Право
- ISBN: 978-966-458-424-8
- Жанр: право
Электронная книга - «Новітнє вчення про тлумачення правових актів». Краткое содержание книги:
Таким чином, виникає потреба в розмежуванні формулювань, в яких правові норми та їх структурні частини, правові конструкції встановлюються прямо, від тих формулювань, із яких вони лише випливають (хоч би і прямо). Пряме встановлення законом недійсності (нікчемності) правочину відповідно до букви ст. 204 і ч. 3 ст. 215 ЦК і, за логікою речей, означає наявність формулювання «правочин є недійсним» або «правочин є нікчемним». У таких випадках недійсність (нікчемність) правочинів встановлюється законом прямо, оскільки для такого сприйняття тексту закону, що містить наведені формулювання, не вимагається будь-якого його лінгвістичного перетворення. Якщо ж такого формулювання немає, а лише встановлюється заборона на вчинення певних правочинів, то із такої заборони лише «випливає» недійсність правочинів, що порушують зазначену заборону. Отже, за відсутності прямого зазначення в законі на нікчемність (недійсність) правочинів вони є оспорюваними, тобто вони є дійсними аж до моменту, коли вступає в силу рішення суду, яким правочин визнано недійсним.
Викладене дає підстави для висновку про те, що дійсним до моменту визнання його недійсним судом є правочин (чи його частина), яким (якою) всупереч ч. 2 ст 259 ЦК сторони домовились про скорочення позовної давності, встановленої законом. Ч. 2 ст. 259 ЦК («позовна давність, встановлена законом, не може бути скорочена за домовленістю сторін») прямо забороняє скорочувати позовну давність, але прямо не встановлює недійсність (нікчемність) умови договору про скорочення позовної давності. Дійсним до зазначеного вище моменту є і правочин, яким всупереч ч. 2 ст. 260 ЦК змінений порядок обчислення позовної давності, який встановлено законом. Ч. 2 ст. 260 ЦК («порядок обчислення позовної давності не може бути змінений за домовленістю сторін») прямо забороняє змінювати встановлений порядок обчислення позовної давності. Але недійсність правочину, що порушує цю заборону, не встановлюється ч. 2 ст. 260 ЦК прямо. Порушення заборони, встановленої ч. 2 ст. 260 ЦК, означає, що зміст правочину суперечить Цивільному кодексу, тобто правочин не відповідає вимогам, додержання яких є необхідним для чинності правочину (ст. 203 ЦК). У свою чергу ця невідповідність є підставою недійсності правочину (ч. 1 ст. 215 ЦК). Отже, недійсність таких правочинів встановлюється судом на підставі ч. 2 ст. 260, ч. 1 ст. 203 і ч. 1 ст. 215 ЦК. Оскільки прямо правочини на зміну встановленого законом порядку обчислення позовної давності законом недійсними (нікчемними) не визнаються, вони є оспорюваними.
З думкою про те, що правочин, який порушує прямо встановлену законом заборону (в наведених прикладах — встановлену законом заборону скорочувати позовну давність або змінювати передбачений законом порядок обчислення позовної давності), не є нікчемним, а може бути визнаний недійсним тільки рішенням суду, а до того він є дійсним, примиритись трудно. Тому, коли автори цього видання перед суддівською аудиторією ставили питання про те, чи є нікчемними умови договорів, що порушують заборону скорочувати позовну давність або змінювати порядок обчислення позовної давності, судді майже завжди давали позитивну відповідь. Правосвідомість, впевненість у неприпустимості застосування умови договору, що прямо порушує встановлену законом заборону, неодмінно брали верх над буквою закону. Цілком очевидно, що твердження про те, що ч. 2 ст. 259 і ч. 2 ст. 260 ЦК прямо встановлюють недійсність правочинів, які суперечать цим положенням Цивільного кодексу, є насильством над буквою закону, бо ч. 2 ст. 259 і ч. 2 ст. 260 ЦК не встановлюють прямо недійсність (нікчемність) правочинів, а така недійсність лише випливає із названих законодавчих положень з урахуванням ч. 1 ст. 203 і ст. 215 ЦК.
Не є встановленням нікчемності правочину і наступні формулювання, що забороняють відмову від особистих немайнових прав або їх обмеження на підставі правочину: 1) «фізична особа не може відмовитись від особистих немайнових прав...» (ч. 3 ст. 269 ЦК); 2) «обмеження особистих немайнових прав фізичної особи, встановлених цим Кодексом та іншим законом, можливе лише у випадках, передбачених ним» (ч. 2 ст. 274 ЦК). Рішучі заперечення проти зробленого тут висновку з посиланням на те, що із цього висновку випливає дійсність правочинів, спрямованих на позбавлення людини життя, автори цього дослідження відхиляють, оскільки на випадок здійснення правочину, спрямованого на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, законодавець встановив правило про недійсність (нікчемність) правочину, що порушує публічний порядок (ст. 228 ЦК). У решті випадків вчинення правочину, що обмежує чи позбавляє людину особистих немайнових прав, тягне оспорюваність, а не нікчемність правочину. І відступити від наведених вище правил можливо тільки у випадках, коли є можливість застосувати усупереч цим правилам принцип верховенства права. Тільки порушення вимог ч. 1 ст. 274 ЦК («обмеження особистих немайнових прав фізичної особи, встановлених Конституцією України, можливе лише у випадках, передбачених нею») тягне нікчемність правочинів, оскільки положення Цивільного кодексу про оспорювані і нікчемні правочині не можуть обмежити обов’язковість правових норм, що встановлені Конституцією.