Острів Каміно

У пам’яті лишилися затухаючі звуки блендера, а далі — нічого. Скільки ж Мерсер проспала в кріслі на веранді, поки інші продовжували спілкуватися, випивати і з посмішками переглядатися, позираючи на неї? Чи вона йшла до спальні сама, нехай хитаючись і спираючись на когось, чи Брюсові довелося тягти її на собі на третій поверх вежі? Невже вона справді вирубилася, як студентка на пиятиці,— чи просто заснула, і її вклали спати?

У животі знов забурчало. А що, як Мерсер зіпсувала їм весь вечір, і її знудило просто на веранді, про що ні Брюс, ні інші, звісно, ніколи не стануть згадувати? Від цієї страшної думки її занудило ще більше. Вона знов поглянула на свої шорти й блузку: жодних плям чи інших підозрілих слідів на них ніби не було.

Тоді їй спала думка, від якої одразу стало легше: Морт був на сорок років за неї старший, і його всю кар’єру супроводжували скандали. Він тягав непритомних п’яниць і мучився від похміль більше разів, ніж усі його автори разом узяті, тож його таким точно було не здивувати — мабуть, його навпаки це потішило. На Фібі можна було не зважати, адже вони з нею ніколи більше не побачаться. Крім того, вона, живучи з Мортом, напевно, бачила й не таке — а Брюс тим більше.

У двері тихенько постукали, і в кімнаті з’явився Брюс у білому махровому банному халаті, з пляшкою води й двома маленькими склянками в руках.

— Доброго ранку,— неголосно вимовив він, сідаючи на край ліжка.

— Доброго,— відповіла Мерсер і додала:— Мені справді хочеться пити.

— І мені,— зізнався він і наповнив склянки.

Вони ураз їх осушили, і Брюс, наливши знову, запитав:

— Як почуваєшся?

— Не дуже. А ти?

— Нічка видалася довга.

— Як я тут опинилася?

— Ти заснула на веранді, і я тебе вклав у ліжко. Фібі невдовзі теж пішла на бокову, а ми з Мортом розкурили ще по сигарі й продовжили випивати.

— Побили рекорд Гемінґвея?

— Ні, але, схоже, наблизилися до цього.

— Скажи, Брюсе, я виставила себе дурепою?

— Ну що ти — звісно, ні. Ти просто задрімала. А сісти за кермо, ясна річ, не могла, тому я вклав тебе в ліжко.

— Дякую. Я мало що пам’ятаю.

— Та чого там пам’ятати: всі наклюкалися, от і вся історія.

Мерсер допила воду, і Брюс знову наповнив її склянку. Кивнувши на шорти й блузку, вона поцікавилася:

— А хто їх зняв?

— Я. Мені дуже сподобалося.

— Домагався мене?

— Ні, але подумував про це.

— Який джентльмен.

— Завжди. Послухай, тут є велика ванна на левових лапах. Думаю, тобі слід полежати в гарячій воді, втамовуючи далі спрагу, а я поки займуся сніданком. Мій шлунок вимагає яєчні з шинкою, і твій, мабуть, теж. Почувайся як удома. Морт і Фібі вже подають ознаки життя й скоро мають поїхати. А коли їх не буде, я принесу тобі сніданок у ліжко. Що скажеш?

Мерсер усміхнулася й відповіла:

— Звучить заманливо. Дякую.

Брюс пішов, зачинивши за собою двері. У неї було два варіанти. Перший із них полягав у тому, щоб одягнутися, спуститися вниз, постаравшись уникнути зустрічі з Мортом і Фібі, сказати Брюсу, що їй час іти, і хутко злиняти. Але кудись поспішати в неї не було сил. Їй потрібен був час, щоб отямитись, переконатися, що з животом усе гаразд, відпочити, а може, навіть відіспатись. До того ж Мерсер сумнівалася, що спроможеться кермувати. Та й перспектива повернення в маленький номер у міні-готелі не надто її приваблювала, а от думка про гарячу ванну була спокусливою, і противитися їй Мерсер не могла.

Другий варіант полягав у тому, щоб діяти за планом Брюса, а отже, зрештою опинитися в ліжку з ним. Мерсер це видавалося вже неминучим.

Наливши ще води, вона вилізла з ліжка, потягнулася, глибоко позіхнула, і їй одразу стало краще. Нудота пройшла. Мерсер попрямувала у ванну кімнату, включила воду й знайшла піну для ванни. Цифровий годинник на туалетному столику показував 08:20. Попри своє закономірне нездужання вона проспала майже десять годин.