На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Службу я відбуваю машинально. Вечорами майже завжди сиджу в солдатському клубі, там багато часописів, але їх я не читаю; зате там стоїть піаніно, і я залюбки граю на ньому. Обслуговують нас дві дівчини, одна з них зовсім молоденька.

Табір оточує висока загорожа з колючого дроту. Повертаючись пізно ввечері з клубу, ми повинні показувати перепустки. Той, хто вміє порозумітися з вартовим, може, звісно, пройти й без перепустки.

Нашу роту щодня виводять на військові вправи у степ із березовими гайками та заростями ялівцю. Це можна витримати, коли від тебе більш нічого не вимагають. Біжиш уперед, падаєш на землю, і від твого віддиху коливаються стеблини трав і степові квіти. Виявляється, що ясний пісок, коли дивишся на нього зблизька, — то малесенькі дрібочки кремнію; пісок такий чистий, як у лабораторії, аж хочеться занурити в нього руку.

Але найкраще — то гаї з березовими узлісками. їхні барви міняться щомиті. От сяють ясно-білі стовбури, а над ними зеленим шовком легко коливається листя, немов намальоване пастеллю; та за мить усе набуває опалово-блакитних барв, вони густішають по краях, виблискуючи сріблом, поглинають усе зелене і зненацька темнішають, стають аж чорними, — то на сонце набігла хмарина. Її тінь, наче привид, лине поміж стовбурами, що враз поблякли й потемніли, лине далі через увесь степ, до самого обрію, — а берези вже знову стоять, мов святкові прапори з білими держаками, і листя на них палає багряним золотом.

Часом я так захоплююсь тією грою найтонших відтінків світла та прозорих тіней, що навіть не чую слів команди; коли зостаєшся сам-один, починаєш придивлятися до природи й любити її. А в мене тут приятелів небагато, та я їх і не шукаю, з мене досить звичайних стосунків з іншими людьми. Ми замало знайомі, аби робити щось більше, ніж розводити балачки чи ввечері грати в «очко» або в ще яку азартну гру.

Поряд із нашими бараками розташований великий табір російських полонених. Його відгороджено від нас колючим дротом, та полонені все ж примудряються пролазити до нас. Поводяться вони боязко, полохливо; усі вони високі на зріст, здебільшого бородані й чимось скидаються на побитих смирних сенбернарів.

Крадькома обминають вони наші бараки й порпаються у баках із покидьками. Важко навіть уявити, що вони там знаходять. Нас і самих погано годують, мало й погано, приміром — бруквою, ріжуть її на шість частин і відварюють у воді; варять також ледь обшкрябану, брудну моркву; підгнила картопля — то вже ласощі, а найсмачніше — ріденька рисова юшка, в якій начебто плавають дрібно посічені волові жили. Тільки січуть ті жили так дрібно, що їх годі й знайти.

Проте ми все це, звісно, знищуємо. Коли серед нас знайдеться якийсь багатій, що всього не виїдає, то біля нього зразу опиняється десятеро інших, ласих до недоїдків. Ми виливаємо в баки тільки те, чого не можна вже вигребти ложкою. Часом до баків потрапляють також бруквяні лушпайки, поцвілі хлібні шкуринки та всілякі покидьки.

От за тією рідкою, каламутною, брудною бовтанкою і вганяють полонені. Вони жадібно вичерпують її зі смердючих баків і несуть до себе, ховаючи посуд під сорочками.