Там, де козам роги правлять

— Вип’ємо, друже,— вигукнув у відповідь тракторист і, засміявшись, ляснув Едека по плечу.— Ти мені подобаєшся. Якщо треба буде — пам’ятай: Антось із тобою. А як мені треба буде — поможеш, га?

— Інакше я б тобі не давав руки.

— Бачиш, я тут не сам, коли що — рознесемо цих хлюстів. Грають вальс, ходімо пошукаємо дівчат...

І вони дружно рушили до залу. Антось закружляв із якоюсь знайомою. Едек шукав тих дівчат, яких нагледів раніше. О, ген там ота чорнява реготуха з апетитними губками. Едек почав проштовхуватись до неї. Натовп ставав дедалі густіший. Аж дивно — відкіля тут стільки аматорів танців, містечко ж маленьке...

Хлопець вибрався на вільніше місце. Випита горілка розігріла його, підбадьорила. Він ще здалеку втупив у дівчину переможний погляд. Та звабливо всміхнулася. З другого боку до неї прямував якийсь дженджикуватий молодик з величезним метеликом під шиєю. Едек заспішив. І тієї ж миті, коли молодик уже зібрався вклонитися перед чорнявою, Едек силоміць втиснувся поміж ними, обняв, мов так і треба, дівчину рукою, пускаючись у танець. Дженджик сторопів, буркнув щось, окинув Едека гнівним поглядом. Дівчина засміялася, гукнула:

— Наступний танець, Зигмунд!

— Не поспішай, не поспішай,— пробурчав Едек.

— Ви щось кажете?

— Авжеж. Кажу, що наступний танець теж буде наш.— Едек тісніше притулив її до себе, закружляв так, що вона й подиху не могла звести.

— Ви такі певні? — їй подобалась рішучість вродливого юнака. Хто він такий? Ніколи ще не бачила його.

— Певен, маленька, певен.

Дівчина розсердилась.

— Надто круто берете. Ще жодного танцю не протанцювали, а вже — «маленька».

— Перепрошую, велетко. Але танець буде мій, правда ж?

Вона кивнула головою на знак згоди. Якийсь він не такий, як усі, цей хлопець, відважний, у нього смугляве лице і гарні уста. Отакий якби поцілував, ох...

Повз них промчав захоплений Міхал. Едек мало не розсміявся, побачивши його партнерку. То була мала, нижча навіть за лісника, дівчина з прищами на обличчі. «Теж має смак, хай йому лихо».

— Не притискуйте так сильно. Люди бачать...

— Тільки й того, що люди бачать? — засміявся хлопець.

Танець кінчився. Едек галантно поцілував її в руку.

— Давайте вип’ємо по чарочці вина, можна? Як, власне, вас звати? — Не чекаючи на відповідь, він уже вів дівчину до буфету. Їй сподобалося це.

— Леокадія,— прошепотіла.

— Отже, Лодзя, Лодзюня. То що вам, панно Лодзю, тістечко чи, може, спочатку чарочку горілки?

— Не можна, люди побачать...

«Що вона з тими людьми?» Едек замовив дві чарки горілки, оселедця, тістечок і пляшку фруктового вина. Проторував дорогу до столика — їх кільканадцять стояло в маленькому залі поряд з буфетом. Дівчина, оглядаючись на всі боки, цілком вправно ковтнула чималу порцію горілки, так само швидко впоралася з оселедцем.

— Гладенько, панно Лодзю, аж любо глянути...