Там, де козам роги правлять
- Автор: Паукшта Евгеніуш
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Олексій Федосенко
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Там, де козам роги правлять». Краткое содержание книги:
На батьківщині письменника ця повість вийшла вже трьома виданнями (1959, 1961, 1968).
— Я б не витримав так спокійно. Стріляв би одразу...— втрутився, заслухавшись, Едек.
— Авжеж, нелегко було... Я шкодував, що не спробував... Ну, нічого. Отож виходить льоха, четверо поросят коло неї. Бредуть просто до молодого лісочка. Вибираю одного, якраз навпроти. Решта — навтіки... І тут раптом,— лихо його знає, чому — з гущавини виривається той одинець, аж застугоніло. Сяк-так прицілююсь і стріляю. Кабана струсонуло, він крутонув, а проте мчить далі. Я встиг послати другу кулю, коли він уже підбігав до переліска...
— Зарився, мабуть, на місці?
— Я відчуваю, Едек, що ти ще будеш мисливцем, у тебе аж очі блищать, коли слухаєш... Ну, впав він, але не знаю, лежить чи втік, бо та льоха із своїм виводком такий гармидер зчинили, що й не розбереш, де хто. Вилажу я з будки, ноги затерпли, іду з рушницею напоготові, бо знаєте ж, як з одинцями буває... Підсвинок лежить, витягнувши ноги,— добре дістав... Підходжу до переліска, де впав той старий чорт,— на снігу повно крові і яма, видно, зарився там після пострілу. Заглядаю, залажу в гущавину — ніде ані сліду. А в молодняку вже зовсім темно. Пройшов я, мабуть, крижів двадцять, бачу глибокі сліди ратиць, пальцями відчуваю кров. Коли це як рохне, як затрясе деревцями — чую, на мене суне... А темно ж, тісно, де вже там цілитися, проте якось приклав рушницю, бахнув трохи наосліп з обох стволів. Ух-х, повалився. Не зразу наважився й підійти ближче. Ну, але йому було вже досить...
— Облиш, людино добра, не по-мисливському це... Потемки шукати в молодняку пораненого одинця...— Лісничий незадоволено хитав головою.
Павел скрушно всміхнувся. Він ризикував, так захопився тим вепром, що зробив дурницю.
— Не можна так, хлопче, не можна...— І звернувся до Едека: — Нема нічого гіршого, як отакий поранений старий одинець. Він іклами на смерть може розірвати.
— Ви, дядьку, з досвіду знаєте, як воно з кабаном буває...
— А знаю, знаю. І ще раз кажу: треба бути дуже обережним, це не жарти! Я колись цілу ніч просидів на дереві, а мороз добрячий був, пальці на ногах тоді поодморожував... А через кілька років зробив таку ж дурницю, як тепер Павел. Ба, звір був ще далі від мене, на полі, метрів за двадцять, не менше. Я вдруге влучив, і непогано, а він усе-таки догнав мене, розірвав ногу так, що я місяців три лежав. Але я ще відскочив і трахнув його прикладом по голові. Мабуть, оглушив, бо він уже повалився на землю. А я для певності аж три кулі випустив у нього зблизька. О, який слід лишився...— Лісничий підтягнув холошу, зсунув шкарпетку.
Від кісточки аж до коліна тягнувся широкий білий шрам, ще й тепер завглибшки з добрий палець.
— Гарний урок, дядьку, бр-р-р! — здригнувся Павел.— Тепер я буду уважніший.
— Із звіром завжди треба бути обережним, бо ніколи не знаєш, що може трапитися. Старший лісничий розповідав мені історію з рогачем, тут уже, в Пішських лісах...
— З рогачем? — перепитав Едек.
— Так, із старим оленем. Та й з молодими буває, у яких роги ще не гіллясті...
— То що там з рогачем? — зацікавився Павел.
Почалися розмови на мисливські теми. Тепер лісничий уже менше полював, постарів трохи, роботи в лісі надто багато, та й дома її до гибелі. Більше жив спогадами. А Павел? Той тільки починав, тільки ставав на мисливську стежку і міг годинами слухати оповіді з полів і нетрів...
І Едек слухав з цікавістю, хоч не все розумів. Раз у раз лунали слова, яких доти він ніде не чув. Спочатку допитувався, а потім уже не хотів переривати розмови. І нарешті його огорнули лінощі. Умостився якнайзручніше на стільці, вдихав запах хвої, і йому було добре, спокійно. Очі сонно злипалися. Хлопець усміхнувся. Тут він рано лягав спати, о десятій годині. Не порівняти з Ольштином, де життя ще тільки починалося, коли надворі смеркало, і ніч завжди була надто коротка...
І раптом хлопець засумував за тим буйним, незвичайним ольштинським життям... За тим часом, коли він тинявся по місту, перепродував під кінотеатром квитки, за гарними дівчатами. Ех, погуляв би він оце з дружками, поскандалив би, може б, затіяв бійку. А в Сумах тут надто одноманітно, спокійно. Згадав снігову бурю... Так, але ж то зовсім інше, тут людина безпорадна, як вона може боротися з шаленством завірюхи? Тоді як життя великого міста має свої принади, воно спокушає небезпеками, з якими чи то головою, чи принаймні кулаками можна зарадити собі. Та ще коли вип’єш одну-другу чарку під оселедець в олії або корнішон... Ех, гуляли там, гуляли!