Світло чорної свічки
- Автор: Гельд Вольфганг
- Год: 1975
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Переводчик: Володимир Василюк
- Жанр: Политические детективы
Электронная книга - «Світло чорної свічки». Краткое содержание книги:
Сонце хилилося до заходу, коли Лауренц помітив присипані піском автомобільні сліди. Вони тяглися прямо, як струна, із заходу на схід. Проїхав ще метрів сто на північ і побачив безліч таких слідів. Він збагнув, що дістався до дороги.
Трохи подумавши, він повернув на схід. Орієнтуватися йому тепер було не важко. Дорогу густо мережили автомобільні сліди, що місцями розходилися, обгинаючи м'які піщані насипи. Десь через півгодини йому зустрівся перший дорожній знак — бочка з-під бензину. Наповнена піском, вона непохитно, мов скеля, стояла на обочині. Біля неї лежало дрібніше каміння; так розмістити їх могли тільки людські руки.
Кам'яний напис!
Лауренц стримав верблюда і зіскочив із сідла. Заходився обережно розгрібати пісок і невдовзі вже міг розпізнати викладений із каменю прямокутник, а в ньому число, тризначне, здається, та прочитати можна було тільки цифри «5» і «4». Очевидно, це старий дороговказ. Розглядаючи його, він відчув, як весь сповнюється задоволенням і полегкістю. Таке відчуття могло прийти тільки до людини, що звідала гнітючу самотність пустелі.
До заходу сонця Лауренц проминув ще три таких самих дорожні знаки — бочки з викладеними на піску кам'яними написами. Мегарі вже ледве дибав, а втікач не переставав підганяти його. Десь над дорогою мала бути криниця, і він не полишав надії дістатися туди завидна.
Вже коли на північному сході денна блакить неба все більше бралася чорнотою, далеко попереду на вигорілій піщаній рівнині з'явилися дві темні крапки. Вони не рухались, і Лауренц подумав, що там навіщось залишено дві бочки, можливо, для позначення криниці, щоб подорожній міг здалеку помітити її. Та коли став наближатися, то зрозумів, що помилився. Це було щось значно більше, ніж бочки. Два автомобілі? Він недовірливо примружив очі. Пустеля, бувало, не раз знущалася з нього своїми міражами.
Крапки не рухалися, а все збільшувалися, набирали виразніших обрисів.
Ні, він не помилився. Це були два автомобілі! А біля них стояли розіпнуті три світлі намети! Він міг уже добре розрізнити людей у білому одязі. Вони заклопотано сновигали від наметів до автомобілів та назад і, здається, не помічали його. Друзі це? Вороги? Адже на нього полюють, і один необачний крок може коштувати йому життя. Але він не хотів так просто позбавити себе несподіваної нагоди зустрітися з людьми. Може, вони зовсім не страшні й дозволять йому пристати до гурту. Одинокому мандрівникові куди легше наразитися на небезпеку, ніж групі, де один може покластися на одного.
Мегарі, певне, вже зачув воду, бо звертав з дороги неохоче. «Неодмінно треба напоїти його»,— подумав Лауренц. Він, трохи зачекавши, об'їхав чужий табір, а коли зовсім посутеніло, став наближатися до наметів. У таборі засвітили вогні. Це було йому на руку. Він міг непомітніше підкрастися до людей.
Ніч розпростерлася над пустелею якось раптово. Лауренц зупинив мегарі на віддалі двохсот метрів від наметів. Він виразно розрізняв п'ять постатей. Троє у довгому, аж до п'ят, білому одязі жителів пустелі, двоє інших у костюмах кольору хакі й без головних уборів. Усі сиділи біля багаття, яке потріскувало під чорним казаном. У незапнутих отворах двох наметів горіли гасові ліхтарі. Наскільки він міг роздивитися, люди були беззбройні, трималися спокійно, впевнено. Будь-кому неважко було б зараз, під покровом ночі, підкрастися до наметів й підслухати розмову біля багаття.
Лауренц зняв з плеча карабіна, потяг до себе поводи, змушуючи мегарі лягти, але тварина опиралася. Вершник у думці лайнувся і сильніше потяг за ремінні віжки. Дугою вигнувши шию, тварина неохоче зігнула ноги. І враз це сталося. Лауренц добре почув, як верблюд глибоко і хрипко всапнув повітря. Він здогадався, що це означає, але зарадити нічим не міг.
Нічну тишу сколихнув пронизливий крик його мегарі.
«Безглуздіше не могло й бути»,— розлючено подумав Лауренц. Він бачив, як посхоплювалися люди біля багаття, як один з них, що був у костюмі, метнувся до освітленого намету.
«Геть! Геть звідси!» — одне було зараз у нього на думці. Але верблюд не рухався. Лишався німцеві один вихід. Він скочив із сідла і заліг за твариною.
«Нічого поганого я тобі не бажаю, Агато, але те, що зараз трапиться, усе через тебе»,— похмуро думав він.
Чоловік у хакі хутко вийшов з намету, несучи в руці довгий блискучий предмет. Ураз пучок світла прорізав темряву. Електричний ліхтарик! Лауренц ледве встиг опустити карабіна. Він зрозумів, що ті чужинці не загрожуватимуть йому. Мисливці на людей поводилися б інакше. В такій ситуації вони скоріше хапаються за зброю.