Світло чорної свічки

— Не гаразд щось із шлунком, еге? — спитав Кнуспель і глузливо посміхнувся.

Кракмеєр тіпнувся з несподіванки. Він не помітив, як берлінець підійшов до нього. Напевне, Кнуспель уже довгенько був неподалік, бо його погляд мандрував між кримінальним радником і чагарником. Він невимушено сів біля гауптштурмфюрера, затуливши спиною вирізану зірку.

— Щойно бугай підім'яв одного з тих йолопів. Якщо хочете знати, це було не захоплююче видовище.

— Але я не бажаю знати, Кнуспель. Як ви сюди потрапили? Як ваше завдання?

— Виконано. В готелі довідався, що ви із Саласоном поїхали на кориду. Розшукав я вас швидко. Але ж ви сиділи біля того вичепуреного сеньйора. Це по-перше. По-друге, саме випустили бугая. Хіба міг я позбавити вас такої втіхи? Отож. Потім пішов слідом за вами.— Він знову глянув на кущі й дурнувато всміхнувся.— Я, звісно, навіть трохи зачекав, поки ви... Може, мені зайти пізніше до вас у готель? — Він трохи подався вперед, ніби збираючись устати.

— Прошу доповідати! — різко наказав Кракмеєр і затягнув розслаблену краватку. До нього поверталось самовладання. Він так глянув на Кнуспеля, що той відразу згадав, яке його місце.

— Слухаюсь, гауптштурмфюрере,— гаркнув він і, випроставши спину, поклав руки на коліна. Чим довше він говорив, тим страждєнніший ставав вигляд у кримінального радника. Кнуспель міг припустити, що це від раптового зубного болю, адже він його ще дуже мало знав.

До Мадріда Кракмеєр прибув цього разу з надто конкретною метою. Перше і найголовніше — забрати Чорну Свічку. Одначе телеграма начальника відділу іспанської таємної поліції і сама розмова з ним не давали підстав для надмірного оптимізму. Саласонів Диявол розкинув тенета на потрібному місці, але Лауренц поки що лишався на волі, а за таких умов усяке могло трапитися. Тому-то Кракмеєр мав зараз досить часу, щоб узятись за другу, не менш важливу справу. У папці Гуннара Йоренсена він вичитав прізвища сімох чоловіків і однієї жінки, яких разом з Лауренцом судив трибунал. Все про них довідатись було доручено Кнуспелю, який мав широкі зв'язки. Берлінець витратив лише півдня, щоб дізнатися про дальшу долю цих восьми засуджених. Жінку після трьох місяців табору перевели в католицьку психіатричну лікарню, де вона померла. З семи чоловіків живими ще залишалися четверо. Усі відбували свій чималий строк у таборі для політичних в'язнів, що знаходився поблизу столиці. Політв'язні чотирнадцять годин працювали на будівництві помпезного пам'ятника, над яким шефствував сам каудильйо. Один день праці їм зараховувалось за два дні строку, проте ніхто не мав надії вийти на волю. Щодня табірний священик справляв похоронний обряд. В'язні вмирали як не від виснаження, то від каміння, що падало на голови.