Світло чорної свічки

Світанок надав сірому однобарвному краєвиду своєрідної краси. Ніжно-золотава мла повисла над далекими пасмами дюн. Жовтувато-зелені трав'янисті купинки миготливо сяяли, наче їх посипали скляним пилком. На пустелю впала роса. Кругом була тиша.

«Мабуть, це мені приснилося,— подумав Лауренц і перевів погляд на автомобілі, що стояли трохи осторонь. Це були великі вантажні трьохосьові машини, що здавалися дуже міцними. Він зацікавлено поплентав до них, але враз інше привернуло його увагу. Третій намет виявився відкритим.

Підійшов до нього, зазирнув усередину. Побачив ліжко, кілька ящиків. Зібгана ковдра наводила на думку, що тут хтось ночував. Може, другий француз? Він поглянув у бік намету з приладами. Чи, може, в таборі є ще третій європеєць? йому пригадалися вечірня розмова біля багаття, суперечка між геологами. Тепер він знову засумнівався, чи був це сон, чи реальність. Можливо, цей загадковий третій десь поблизу вчиться стріляти. І він вирішив добре роздивитися довкола й водночас поглянути на свого мегарі. Якесь тривожне почуття, що раптово закралося в душу, підказувало йому, що не слід Затримуватися в цьому таборі.

Відразу за машинами починався крутий схил. Купинки трави були там густіші, а на самому дні западини завширшки метрів сто росли тамарискові і пальмові кущі, заввишки з людину. Лауренц побачив там свого спутаного мегарі, що спокійно пасся й навіть не оглянувся на господаря. А за кущами плюскотіла вода, і раптом він почув, як хтось стиха насвистує. Обережно спустився схилом до зеленої гущавини. Розвів руками гілки і побачив зарослий очеретом берег озерця. Та враз йому перехопило дух.

Жінка!

За десять кроків від нього і... зовсім гола. Вона стояла по коліна у жовтуватій воді і милася.

«Треба йти звідси»,— думав Лауренц, але ноги ніби приросли до землі. Він стояв, заворожений цим незвичним видінням.

Жінці було, мабуть, не більше тридцяти. В стрункій постаті поєднувалися дівоча грація й жіноча зрілість. Засмагле тіло відсвічувало, наче тонкий фарфор.

Широко розмахуючи руками, жінка бризкала на себе водою. Сріблом виблискували краплини на її плечах, обличчі, на короткому чорному волоссі. Ураз вона пирснула зо сміху і побігла, піднімаючи коліна аж до грудей, на берег.

Лауренц не встиг заховатись. Вона помітила його.

Якусь мить жінка стояла оторопіло, тоді посміхнулася.

— Алло! — гукнула вона бадьоро і, незважаючи на свою голизну, спокійно вийшла на берег і накинула халат.

— Ви німець, чи не так?

Лауренц відчув, як йому запашіли вуха. Нерішуче вийшов з-за куща й поглянув на жінку. Під поглядом її мигдалевих сіро-голубих очей йому одібрало мову. Вона дивилася на нього, як на давнього приятеля, трохи задерикувато і без докору! Жінка наближалася, розтираючи шкіру на руках.

— Не завжди щастить з купанням,— мовила вона весело.— Коли тут зупиняється мусульманський караван, то вода в озері після нього ще з тиждень буває як у помийній ямі. Вона говорила німецькою вільно, але з явно французьким акцентом.