Світло чорної свічки

По той бік вулиці починався сквер. Порослі бур'яном доріжки, занедбані кущі, дві акації. У висохлому водограї каміння вкрилося мохом. Неподалік стояла лава. На її потрісканій спинці хтось вирізав п'ятикутну зірку, серп і молот. Малюнок був дуже свіжий.

Кракмеєр продирався крізь кущі, й під ногами тріщало сухе галуззя. Підійшов до акації, нахилившись, зіперся ліктем об стовбур, а лобом об руку і виблював. Картина бридкого видовища, що не полишала його, поволі зблідла. Він вибрався на доріжку, потім звернув до лави і сів, украй вимучений. У роті було кисло і гидко, і він почав смоктати м'ятні цукерки. На хвилину його порожній, бездумний погляд втупився у мертвий водограй. І сюди з арени долітали вибухи реву глядачів і затихали високо в погідному небі.

«Нижча раса,— подумав Кракмеєр.— Безперечно, то була не найкраща фюрерова ідея — проливати арійську кров за це бидло. Таке свинство, як по той бік муру, типове тільки для більшовизму. А цей Саласон? Аж губи облизував од задоволення. Несимпатичний тип, можливо, й червоний. Не слід би Фаріанові так церемонитися зі своїм табуном у цій звироднілій країні».

Кракмеєр ще змалку не міг спокійно дивитися, коли хтось знущався над тваринами. Якось він знепритомнів, коли шкільні товариші влаштували мушині перегони, повідривавши мухам крила й підганяючи їх голками. Іншим разом, напередодні Нового року, він довго плакав, коли мати патрала гуску. Батько набив його, але й тим не примусив покласти до рота хоч один шматочок м'яса. Через таку майже хворобливу любов до тварин він незабаром став сторонитися своїх ровесників. Ця любов ще й тепер була причиною його неухильного вегетаріанства.

Однокласники частенько брали його на глум, а він по-своєму мстився їм. Доносив учителеві на того, хто зумисне ховав ключа од шафи. Або потай розливав чорнило на зошиті першого учня в класі чи легенько намазував ваксою спинки парт. І зло втішався, коли карали невинного. Він збагнув, що хитрістю можна сильніше дошкулити, ніж кулаками, і це глибоко закарбувалося в його свідомості. Сам він ніколи не бився. Міг, наприклад, узяти обценьками монету, розпекти її на полум'ї свічки і покласти на тротуар, а потім нишком радіти собі, коли хтось обпече пальці.

Його мозок вигадував усе нові садистські витівки. Навіть матері він не пожалів. Якось їй мало серце не розірвалося, коли вона, дружина судового виконавця Кракмеєра, зайшовши вночі до туалету і ввімкнувши світло, побачила на кришці унітазу виліплений з гіпсу череп, точнісінько як людський. Фрау Кракмеєр закричала так, що на вулиці почули. «Ти не моя дитина, ти — потвора»,— кричав батько, шмагаючи сина. А через тиждень судовий виконавець мусив навідатися до лікаря. На його обличчі раптом з'явився висип. Нікому і на думку не спало, що то Йозеф линув соляної кислоти у воду для гоління...