Пригоди Романа та його друзів на Дріоді
- Автор: Коляда Валентина Ивановна
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Медобори-2006
- ISBN: 978-617-681-059-9
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Пригоди Романа та його друзів на Дріоді». Краткое содержание книги:
Та, побачивши красиву пару, що, тримаючись за руки, йшла по доріжці, наляканому охоронцю відлягло від серця і він навіть торкнув Гунжі за плече, показуючи йому на молодят, що не зводили одне з одного очей.
Харольд та Заріна впали перед принишклим батьком на коліна, торкнулись його ніг та, прийнявши покірливу позу, попросили його батьківського благословення.
— Та хіба ж я можу тепер вирішувати чиюсь долю, дорогі мої діти? Я, земний порох, недостойний син свого батька, який зробив стільки зла своїй єдиній донечці! Мою голову полонили негідні думки, а очі засліпив примарний блиск багатства, і я не бачив, що втрачаю справді найдорожче. Чи ви, мої пташенята, впевнені, що я маю право брати на себе таку відповідальність?
У відповідь лицар та дівчина ще нижче схилили голови, а Заріна промовила:
— Дорогий, любий мій батечку! Ти не винен, що злі духи зводили тебе з пуття. І давай забудемо всі ці роки, коли ми були майже чужі одне одному.
Дай нам своє щире батьківське благословення і тоді у тебе буде удвічі більше багатство, бо я прошу прийняти мого коханого за сина і подарувати йому часточку свого серця та огорнути любов’ю. А ми будемо шанувати тебе як мудрого порадника, дідуся наших майбутніх дітей та найстаршого члена родини, — і дівчина поцілувала його руку.
Очі старого знову заблистіли від наповнюючих їх сліз і з удвічі більшим серцем, що розривалося від любові, яка входила і входила у нього, бо воно вже було всохлося від спопеляючої астролога жаги дорватись до королівських скарбів, Гунжі, ледь чутним від хвилювання голосом, поклавши тремтячі долоні їм на голови, проказав належні слова.
Потім Харольд зі своєю, тепер вже нареченою, підвелися та по черзі обійняли старого, міцно притискаючи до серця, що вискакувало з грудей.
А Гунжі лише втирав маленькими кулачками вже сльози радості, що, не перестаючи, текли з його очей та безупинно промовляв:
— Сину мій, доню моя. Діти мої дорогі, мої чарівні пташенята. Що я можу для вас зробити? Як мені тепер жити, щоб не завдати нікому болю та не вчинити зла?
Та Заріна, прихиливши голову старого батька до своїх грудей, заколисувала його, як малу дитину, і, гладячи по довгому сивому волоссю, шепотіла:
— Ви не турбуйтесь за те. Просто живіть ще багато літ нам на радість та добру науку. І просто всім серцем любіть нас, а ми віддячимо вам сторицею, дорогий наш таточку.
— Тож треба швидко готувати весілля, поки король не покликав свого лицаря на службу. Що ж це ми тут стоїмо? Гайда додому, — скрикнув повеселілий та аж просвітлілий Гунжі і, ніби скинувши добрих двадцять років, бадьоро пішов вперед, широко розправивши плечі та гордо несучи маленьку голову. Старий аж ніби прибавив у рості від розпираючої його радості. А, може, й справді добро робить людину вищою, сильнішою, впевненішою? І, як би там не було, коли всі троє увійшли до замку, челядь не впізнала завжди зігнутого та ходячого мілкими дрібними кроками старого звіздаря, який тепер ступав широко та сміливо, а в його темних пронизливих очах горів рішучий вогонь бажання перемін. Навіть голос, завжди пронизливий та різкий, тепер став м’якшим та ніжнішим.
— Ходімо до господаря цього маєтку, оскільки, як я бачу, ми всіх побудили, то думаю, що і він не спить, — і Гунжі тихо відчинив широкі, гарно вирізьблені двері до великої світлої кімнати, де, схилившись над якимись згортками, стояв високий повновидий чоловік з пишними чорними вусами та гладенько поголеною головою. Повні рожеві уста розтяглись у широкій усмішці, коли він побачив своїх нежданих гостей.
З низьким поклоном Гунжі привітався з господарем, а потім, повернувшись до своїх підопічних, сказав:
— Це моя донька Заріна, а це її наречений, лицар її королівської величності, Харольд, — а потім махнув рукою в сторону пишновусого чоловіка, — а це сер Джонатан — власник цього замку та оточуючих його земель.
— Я весь до ваших послуг, бо з цим відважним лицарем ми вже давно знайомі. Але я не знав, що він є нареченим цієї дивної красуні — твоєї доньки. І, чомусь, давно до нас не заїжджав, так я можу й образитись, — і сер Джонатан, жартівливо помахавши вказівним пальцем Харольду, теж низько вклонився та широким жестом запросив усіх сідати.
— Слухай, старий. То ти весь час ховав від мене це чарівне створіння? Ці фіалкові очі я бачив серед цілої купи сірої безформної одежі? Ай-яй-яй! От і довіряй після цього друзям! — і сер Джонатан тяжко зітхнув та трохи ображеним поглядом окинув сидячого навпроти Гунжі, що нервово поворушився у своєму кріслі, потираючи маленькі ручки, — і що ж ми тепер маємо робити? Я так розумію — готуватись до весілля.