Листя землі. Том 1
- Автор: Дрозд Владимир Григорьевич
- Серия: Листя землі #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Листя землі. Том 1». Краткое содержание книги:
Володимир Дрозд — широковідомий письменник. Він автор багатьох романів, повістей, оповідань, що перекладені російською, а також багатьма європейськими мовами.
Художники: О. І. Яцун, В. Ф. Яцун
І ходив по хатах безгородників Гаврило Латка, сам я сеє чув і бачив І до Книги днів уписую. Ходив по бідніших хатах Гаврило Латка і так людякам гомонів: «Як вів я коней на ніч повз Вишневу гору, освітився шпиль гори світлом дивним, і явився мені Нестор Семирозум, на могилі йон сидів і люльку розкурював. І мовив до мене Нестор: «Що шукав ти, Гавриле, у краях далеких, скоро у своїм Краї знайдеш. Панською земля дотуль буде, докуль сніг зійде. А як сніг зійде, вашою земля буде. І посадите ви сади горіхові, і виростуть сади, як у розказу моїм давнім, і будуть горіхи на деревах з людяцьку голову, і наїдатиметеся од пуза». І ще гомонів до мене Нестор Семирозум: «Є указ царський про землю, але пани й підпанки його ховають од вас». І були такі, що послухалися Гаврила Латки. І пішли яни до отця Олександра, сина Серапіонового, що вже на тім світі був. І прийшли яни до отця Олександра, і запитували в яго про указ царський. Але розгнівався отець Олександр і прогнав легковірів. І зійшли сніги, але нічого не мінялося. І ходив Гаврило Латка по хатах і казав так: «Як ішов я в неділю по щавель у яр повз гору Вишневу, явився мені серед білого дня Нестор Семирозум, і гомонів йон: «Ще не час, але знайте: пани посіють, а ви збиратимете, як своє». І я вписую, як од Гаврила Латки чув. А болєй нікому Нестор тади не являвся.
Тольки годочок до школи я й ходила, а карлючки малювать навчилася, і вписую. Була я на городі, мак полола, аж біжить моя Ориська: «Мамо, тамочки якась бариня приїхала, вас кличе». І вже пряничка смокче, гостинця. Пішла-бо я, аж бричка коло двору, а в дворі сама пані Дарина, покійного пана Опанаса сестра рідна. А яна як жила в помісті, уже послі Сибіру, я дитя її гляділа. Уклонилася я низенько і гомоню: «Спасибі, пані, що нас, простаків, не забуваєте». А се вже було, як учителя Гриневича у тюрму забрали. Зайшла яна до хати і тихо, щоб і Ориська під вікном не вчула, гомонить: «Казатимеш сусідам, що я прислугу напитувать приїжджала, бо моя Марусина до черниць душею притулилася і в монастир ладнається». А далєй дістає яна з валізки паку книжечок, я стольки і не бачила ніколи, та й мовить так: «Се книжки, в яких правда про ваше життя гірке написана і про весь Край наш. І як діять, щоб по-людському жить та людьми зватися. Приходитимуть до тебе люди ваші і братимуть почитати. А тільки ж ти нікому не проговорися з начальства, бо усім лихо буде. Якщо боїшся, то я не залишатиму». А я така, що зроду нічого й нікого не боялася, маладьонкою на спір з дєваками та хлопаками опівночі на могилки сама ходила. І брали в мене людяки пакульські ті книжечки, і читали тайно. А далєй, як ото такеє зчинилося в селі і війська найшло хмарою, хтось таки справнику підказав. Влетіли яни в хату непрохано і трохи тих книжечок у закапелку знайшли. Повели яни мене на зборню і били нагайками, як останню. І запитували у мене, хто книжечки в моїй хаті залишив. І плакала я, і присягалася, і хрестилася — Бог за таку неправду не покарає: «Спала я сном глибоким коло дєток своїх, а чоловік мій на війні з японцями і ще не вернувся. Аж наче мене хто штовхнув. Тольки я очі продерла, освітився комин печі, наче місяць-повня у вікно заглянув, хоч було на молодику. Освітився комин печі, і явивсь мені Нестор Семирозум, наче живий, хоч давно мертвий він, а на долоні його простертій осі книжечки. Се, гомонить, для людей пакульських. Поклав книжечки у закапелок і зник, і світло погасло. Думала я, що наснилося мені таке. Аж уранні заглянула в закапелок, лежать книжечки. А що там написано — не відаю, бо не вчитаю їх, тольки зиму й ходила до школи, бо матка покійна в няньки оддала». Дак яни оддухопелили мене так, що до Масляної ні лежать, ні сидіти не могла, та й одпустили: що з дурної баби візьмеш, а ще чоловік на війні, і трійко дєток під вікнами зборні криком кричать. Уписую до Книги днів, як було, нічого не видумуючи.
Ніхто в Пакулі, окрім мене, уже не знає сього, і я вписую. Хто знав, тих у краї далекі заслано або ще далєй — на той світ спроваджено начальством. Тож вписую до Книги днів, аби пам'ятали ті, хто після нас у Краї житиме. Устим, син Мартина Волохача, Вовком прозваного, зо мною родався, як із Києва його під вартою привезли і жив він в Уляни. Хоч родаки ми далекі, його жінці двоюрідним дядьком доводжуся. Прийшов йон на Болотницю, куток Пакуля од болота Замглай, і нічийого порога не переступив, а тольки мій. Переступив Устим поріг мій, а вже сутеніло, і гомонить: «Покличте, дядьку, того й того до себе, наче в карти грать, а я буду казань свою казать, про що в городі Києві од мудрих людяк дізнався». І покликав я людяк, яких йон назвав, і прийшли яни. І сказав Устим, аби я вікна ряднами завісив, аж тади моргун світив. І так я зрабів, як йон сказав. І гомонів Устим до людяк, що зібралися, наче з листа читав, хоч невеликий йон грамотєй, тольки й знав учення, що в школі пакульській. А запомнів я тольки про одне: земля — яна наша, а не панська, і треба її в панів забрать силою, а для цього готувать рушниці, коси, вила і йти на панів збройне. Тричі переступав йон поріг хати моєї і навчав нас, людяк підтоптаних, хоч сам молодий був. І запитав я одного вечора: «Хіба ти ае Устим, син Мартина Волохача, що вчиш нас, як жить?» Зблиснув він сердито з-під брів густих (туточки я батька його згадав) і мовить: «Не син я Мартина Волохача, якого одрікся давно, а син партії», і не відали ми, що се таке — партія, і роз'яснив йон: «Се калі гуртуються люди, які однаково думають». І не стримався язик мій слизький: «Хіба можуть людяки однаково думать? Скольки людяк, стольки й голів». — «А треба, щоб були як одна голова і одне серце, бо як не навчимося однаково думать і оружжя в руках тримать, рабами повік будемо», — так Устим сказав. І запитав у нього Семен Гончий, син покійного Потапа Гончого, бо грамотний був і святе письмо на сон читав, і книга свята у нього була, йон її в скриню, під три замки ховав: «Написано ж бо в писанії: хто меча в руки візьме, од меча загине. Дак кого нам слухать тепер?» — «Те писаніє — то день учорашній, його поміщики та попи вигадали, щоб народ у кабалі і тьмі тримать. А я прийшов до вас із новим писанієм — писанієм пролетаріату», — і знову зблиснув очима Устим, бо не любив йон, коли сперечаються з ним, а любив, коли слухають, се я одразу помітив. І запитав тади Сава Малаха, сусіда мій: «Ось ходить по селу Гаврило Латка і всім розказує, що як панам постоли сплетемо, Горіхове царство у Пакулі буде, і всі наїмося од пуза, і рабіть не будем, а тольки пісні співать будем. Дак ми, прості дядьки, сумліваємось, чи буде яно лучче, ніж було. Гаврило до синього моря дійшов, а не знайшов Горіхової землі Тож як яна, Горіхова земля, завтра з'явиться, як сьогодні її ще нема і в помині?» — «Про Горіхову землю не знаю, се химери мужицькі. А знаю — розумні люди навчають, книжники великі: як тольки пролетаріат власть у свої руки візьме, на всій землі райська жисть настане, і всім добре буде. Так мене в городі перший мій учитель соціалізму навчав, і я вам кажу», — одказав Устим, син Мартина Волохача, що сином партії себе називав. І болєй йон на Болотницю до нас не приходив, а навчав у хаті Уляниній, покуль і стражники по нього не приїхали. А я вписую до Книги днів, що сам чув і бачив.
Се вписую, аби зосталось в пам'яті людяцькій. Напровесні пішли люди пакульські в помістя гуртом великим. І вийшла до них баронеса, а так її по матері людьми звано, І казали вони баронесі: «Пані, старі людяки з-поміж нас ще пам'ятають: за грамотами статутними луг під Страхоліссям належав громаді сільській. А перейшов йон до вашої матінки неправдиво. І хоч числиться теперечки луг за економією, наш йон». Розсердилася вельми на ту гомонку баронеса Журавська: «Ви, пакульці, бунтарів слухаєте і самі бунтарями поробилися! Ні про які статутні грамоти я не знаю, а знаю, що луги під Страхоліссям споконвіку моїй матінці належали і законно у спадок мені перейшли!» І гомоніли люди пакульські далєй: «Може, яно і так, ви, Наталіє Костянтинівно, людина грамотна, а нам за роботою та нуждою не було як грамоти навчатися. Але розумом своїм мужицьким так розуміємо. Ви одна душа, та ще дєток ваших троє, а всі луги та землі довкола Пакуля під себе підгорнули. А нас у Пакулі тьма, і ми душі живі, і дєтки наші їсти хочуть, а скотину нема де пасти». І вигнали пакульці худобу свою на луки під Страхоліссям. А приїхав справник повітовий, і стражники з ним. Умовляв йон сільських хазяїв не порушувати закону й основ громадського ладу. Але не послухались його пакульці. Тади управитель Штома привів робітників економії на луг під Страхолісся і наказав рів глибокий копати, щоб загородитися од худоби людяцької. Але вийшли пакульці на луг гуртом великим, і не дали вони рів копать. І стояли вони на своєму два дні, і було люду на лузі, наче на празник престольний довкола церкви. А третього дня з'явився на Чумацькому шляху, що од Мрина веде, загін драгунів. І поскакали драгуни на селян, і шмагали нагаями, не розбираючи де мале, де старе, як татарва погана, про що в піснях давніх пакульських співається. І був плач великий по селу. А справник повітовий вулицями їздив і кричав, що буде ще гірш усім, якщо далєй бунтуватимуть. І затаїв люд пакульський обиду велику супроти панства та начальників. І се я вписую до Книги днів, бо так було.