Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Историческая проза » Листя землі. Том 1
Листя землі. Том 1 - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Листя землі. Том 1

Электронная книга - «Листя землі. Том 1». Краткое содержание книги:

«Справжній літописець свого буття — сам народ, письменник — лише вуста його… Десятиліттями я записував і збирав свідчення людей, які пройшли крізь великі випробування новітнього часу, їхні поривання і надії, їхні думи, досвід їхнього життя, нерідко — трагічний, духовний пошук народу — основа цього роману». Так сам автор писав у передмові до журнальної публікації першої частини «Листя землі». Уже перша публікація привернула увагу багатьох читачів, що розуміються на високохудожньому літературному слові. Авторитетні критики називали з'яву роману подією року. Твір висунутий на здобуття Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка. «Перед нами — правдива, чесна і багато в чім незвична для читача книга, — пише в передньому слові до цього видання Юрій Мушкетик. — Кращі сторінки книги — це діалог митця з вічністю, з Богом і — з часом».
Володимир Дрозд — широковідомий письменник. Він автор багатьох романів, повістей, оповідань, що перекладені російською, а також багатьма європейськими мовами.
Художники: О. І. Яцун, В. Ф. Яцун
1 ... 45 46 47 48 49 50 51 52 53 ... 163
Перейти на страницу:

Слухайте, росли верби в долині, одна верба найвища, верхнім гіллям неба сягала. І позаздрив Бог-сатана, і послав громовицю в грозу, і ударила громовиця, і все гілля зчухрала, а стовбур тольки обпалила, і зробилася верба наче стовп голий. І думала верба: «За що се мене так покарано?» А на другодення налетів з поля вітер рвучкий: закружив над долиною смерчем страшним і верби усі вирвав з корінням, і не стало верб. І тольки та, що обпалена громовицею, голим стовпом серед долини стояла, тольки та лишилася, як і була, корінням у землі, безсилий був вітер щось із нею вдіять. Слухайте-бо: не корінням у землі дуже дерево, а калі буря не має за що вхопитися. Хіба не так само і людяка у бурі житейській? Думав Бог-сатана обезпилити мене в дорозі до землі Горіхової, дєток моїх од мене забравши, а зробив мене недосяжним для вихорів земних і небесних. А може, йон так і замислив, щоб легшей добрався я до моря піщаного, в якому острів, а на тім острові земля, де горіхи ростуть з людяцьку голову? Хіба знаємо ми, людяки, помисли його?

А сталося сеє так. Слухайте ж бо сумну притчу мою. Заробив я трохи грошей, усім сімейством своїм наймитуючи в станичника. І купив я у місцевого писаря підробну бомагу переселенську, чужим ім'ям назвавшись, боявся, що начальники розшукують мене. І рушили ми під зиму валкою з такими, як і самі, старцями. І їхали ми через сніги далєй і далєй, куди зоревиця, що Нестор Семирозум для мене запалював на небі, кликала. Про землю Горіхову я бідакам розказував, і яни мене слухали, бо й самі з рідних місць зірвались, нових земель, ще ніким не зайнятих, прагнучи. Але заблукали ми в лісах тутешніх, несходимих. І не світила вже нам зоревиця, бо ліси довкола стіною височіли, а звуться яни — тайга. І були ми голодні й холодні, бо припаси наші кінчилися скоро, а студорга така була, що слово на вустах замерзало і дихання кригою опадало. Аж на сьому ніч побачив я вогні крізь рідколісся. Я ж бо знав, що ті вогні Нестор Семирозум для нас запалив, а яни всі не вірили. І вибралися ми на тракт поштовий, а на тракті село волосне. І прибрели ми в те село, достукалися до людяк тамтешніх, благаючи, щоб рятували душі наші живі. І стали ми дєток своїх із саней піднімать. До Улянки нашої, а яно, бідне, уже й задубіло, ручки, ніжки і все тіло наче крижані. Тамочки, коло села волосного, ми й поховали нашу Улянку разом із дєтками переселенців, які теж замерзли, поки ми по тайзі блукали.

І зимували ми в тому селі з такими ж, як і ми, самоходами, так прозивають тут переселенців, у бараках арештантських, бо страшно було після пережитого у дорогу дальшу рушать. І ходили ми старцями бездомними попід вікнами, і шматкові хліба, з милості дарованому, раділи радістю великою.

І розказував я усім про землю Горіхову, і слухали гомонку мою людяки місцеві, а далєй казать стали: «Живе в тайзі, верстов за тридцять від села, святий праведник, який усе про Горіхову землю знає і знає, як її розшукать». Як прочув я про таке, зібрався з дочкою старшою Ву-стею, бо Іванко мій та жонка Параска на цингу боліли і в бараці арештантському зосталися, і поїхав до того святого у тайгу. І добралися ми через сніги до яго хутора, що туточки участком зветься. І побачили ми, що живе праведник у хижці, скорше на звірине лігвище схожій, аніж на оселю людяцьку: глибока яма, деревиною обкладена, зверху гіллям ялиновим вистелена, а дим од вогнища через отвір у покрівлі виходить. І сам праведник більше на ведмедя схожий, аніж на людяку.

Але стали ми біля його поживать, і став йон розказувать. Був я, каже, тайговим вовком, на золотих промислах рабів, у парчовій куртці і парчевих шароварах ходив, кредитними бомажками вулицю перед себе вистеляв, щоб у грязюку не ступати, а калі у шинок заходив, шампанським чоботи мив і сам умивався. Одної зими програвся йон у карти з волосними чинами і подався в тайгу на звіра полювать. Пішов йон далеко в тайгу на звіра полювать і заблудився. І довго блукав йон по тайзі, трохи не до моря-океяна дійшов, уже смерть йому в очі заглядала. Аж туточки учув йон передзвін дзвонів, наче з-під землі. І перебрів йон через гору, і почав у долину сходити, і теплом повіяло. І нема в тій долині снігів, а вічне літо, бо тепла річка з-під гори тече. І прийшов йон у село, про яке ніхто не знав, що воно є. І зустріли яго тамтешні жителі, стали запитувать, хто він та звідки. І розказав йон, що з ним приключилося. І запитували в нього, чи не підісланий властями, але йон на хресті заприсягся. І повірили йому, бо спершу намірилися вбити, щоб не доніс нікому про їхнє село. Але зачинили його в порожній хаті і стерегли шість тижнів, допоки йон душею і тілом од блукань своїх одужував. І заборонили розмовлять з ним. Але чув йон передзвін дзвонів, допоки в тій хатині порожній жив. І жінка, яка їсти приносила, довірилася йому і сказала: «Се і є земля Горіхова, про яку стольки людей мріють, а не знають, де вона». І ростуть у тій землі горіхи з людяцьку голову, і все у тих горіхах є, що людяці потрібно, і робить у тій землі не треба, а тольки їсти, та пити, та Богу дякувать, божественні пісні наспівуючи. І усі там рівні та однакові, як вівці в отарі за господарем справним, і всі братами та сестрами прозиваються. І нема там ані рекрутчини, ані грошей, ані паспортів, ані начальства жодного, і податків там не вимагають. А ще родить там самосійне виноград і сорочинське пшоно, яке рисом називають. І по золоту та сріблу там босими ногами ходять, як ми по землі, коли сніги зійдуть, а дєтки їхні коштовним камінням у крем’яхи грають.

І все таке з жінчиних слів праведник гомонів, як я вам повідував із слів Нестора Семирозума. А тади, як при здоров'ї він став, зав'язали йому очі, і провели через гори, і відпустили далеко в тайзі. І добрів він якось до місць обжитих, але з тих пір перемінився, іншою людякою став. Бо хто уже удостоївся чути передзвін у землі Горіховій, на того святість сходить. І залишив йон промисли золоті, а поселився в тайзі, і людяки довколишні за святого мають його. І чимало днів слухав я і дочка моя Вустя його гомонку про Горіхову землю. І просив я провести мене з жонкою та дєтками в те царство блаженних, і обіцяв йон твердо. І душа моя надіями великими переповнилася було. Але одного нещасного дня став я на лижі, узяв берданку праведника і подався в тайгу уполювать якусь звірину, бо треба ж було нам з дочкою щось їсти. Але тяжкі передчуття душу мою муляли, і не довго бродив я в тайзі.

Повернувся я на хутір, переступив поріг хижки, а моя дочечка Вустя, моя найстаршенька, лежить долі понівечена і з горлом перерізаним, а праведника нема.

І усе в мені вмерло до його гомонок про землю Горіхову. І кинувся я по слідах його. І скоро наздогнав, бо я на лижах, а він без лиж по заметах брів. І шарпонувся йон назустріч мені із ножем у руках, ще в крівці моєї дочечки ніж був, і стрелив я в нього без роздуму довгого, і убив, яко пса, хоч досюль за блаженного мав. А тади вернувся я в село волосне і властям у всьому признався.

І поховали нашу Вустинку багатостраждальну на тому хуторі, в тайзі, без мене, а я до весни в тюрмі перебував. І відкрилося властям, що мій святий — ніякий йон не святий, а убивця давній, з каторги утік і чужим іменем назвався, і багато гріхів на совісті його. І відпустили мене з Богом, хоч убив я людяку. Але не людяку, а звіра я вбив, хоч і в подобі людяцькій.

І сказала мені жонка моя Параска, що нікуди уже одтуль не поїде, а буде могилку доччину стерегти. І попросився я у властей на той хутір у тайзі, і одвели мені аж тридцять десятин нетрищ тайгових для поселення. І став я тамочки хазяйнувать, ліси викорчовуючи, про землю Горіхову потроху забуваючи.

І покарав мене Бог-сатана за те забуття гріховне, а може, блаженний Нестор Семирозум, який, хоч і помер, а все бачить і все чує, що на землі діється. Корчував я ліс, щоб нивку виорать, засіять. І помагав мені Іванко, останочок мій. Залазив йон на дерево, підкопане мною, і зав'язував вірьовку за верхнє гілля, тади виверицею сковзував униз, меткий йон у мене був, хлопчик мій, і на розум гострий, а що вже хазяїновитий, мало таких, а може, й нема. Усе мріяв йон, як ми нивку засіємо, урожай зберемо, як скотину розведемо, і пастиметься яна в тайзі, і йон із ружжом од ведмедів оберігатиме. І все умовляв мене Іванко болєй не шукать землі Горіхової, бо й туточки нам землі вистачає, за день не обійдеш, аби руки та сила. І обіцяв мені швидко рости, аби поміч од нього більша.

1 ... 45 46 47 48 49 50 51 52 53 ... 163
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)