Листя землі. Том 1
- Автор: Дрозд Владимир Григорьевич
- Серия: Листя землі #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Листя землі. Том 1». Краткое содержание книги:
Володимир Дрозд — широковідомий письменник. Він автор багатьох романів, повістей, оповідань, що перекладені російською, а також багатьма європейськими мовами.
Художники: О. І. Яцун, В. Ф. Яцун
Повернувшись із поля, бив Мартин сина свого люто, наче не батько йому, а з ворогів ворог. Бив посеред двору, і Кили-на, мати Устимова, не боронила (більше за вогонь боялася чоловіка в такі часини), тільки плакала, до шибки вікна притулившись. Жаліла вона сина жалістю материнською, і кобили гнідої, що ноги передні поламала, шкода їй було невимовне, така втрата для хазяйства, була-бо Килина дочкою Степана П'явки. Бив Мартин сина уламком голоблі од воза, що розсипався на мосту через Білорічицю, бив, не добираючи по чім б'є і сили не виважуючи. А коли упав Устим посеред двору, кров'ю заюшений, шмагав Мартин сина черезсідельником шкіряним. Але мовчав Устим, ані слова про ласку з його вуст не прохопилося. І дивувався Мартин, що такого гайдамаку народив, і люті йому прибувало, бо покірних Мартин любив. Повз Устим через город, ще не зораний, на леваду, і слід кривавий за ним стелився, а Мартин ступав поруч і штурхав тіло синове ногами в ялових, з підковами залізними чоботях. Обмив він кров з передків чобіт ялових у Жолудівці, що з-під Крукової гори дзюркотіла, в Білорічицю неподалік мосту падаючи, і повернув до хати, а син на березі зостався.
І заборонив він жінці своїй Килині до сина в берег іти: «Хай хоч здохне тамочки, виблюдок». І підповз Устим до Жолудівки, тут широка вона була, бо розкопана, влітку коней купали, і хлебтав водичку розбитими губами, і була водичка з кров'ю. А прийшла до нього Оксана, дочка Уляни та Нестора Семирозума, водою джерельною Устима умивала, фартухом полотняним лице йому витирала. І був фартух у крові Устимовій, наче заполоччю червоною вишитий. Плакала Оксана над Устимом, боліли-бо їй рани Устимові, як свої рани. І прийшла вона на леваду до Устима вдруге, і принесла молока та хліба, і поїла молоком його, а хліба не міг Устим їсти, боліло. І краплилася кров Устимова в молоко, яке пив, з губів розбитих. Казала йому Оксана: «Як не хочеш додому вертатись, Устимчику, я до нашої хати доведу тебе, бо вже на ніч заходиться». — «Тут буду, а ти іди», — тільки й мовив до неї Устим голосом, що Мартинів голос нагадував, і послухалася вона.
Рано-вранці прибігла Оксана до кринички, ніби по воду, з відрами та коромислом, але не було Устима, лише кров на прозелені, сухій од роси, де він ніч ночував. І плакала вона гірко, бо думала, що вже нема Устима живого, що зробив він щось лихе із собою, і дорікала собі, що послухалася звечора та лишила його самого. Прибігла вона у двір до Волохачів, слізьми залита. Мартин коней запрягав, щоб у поле їхать. І сказав їй Мартин Волохач голосом злим: «Чорт яго не візьме, бо такиє, як йон, і чортам не треба. Одлежується десь у кущах. А ти, дєвко, не милься, бо митися не будеш. Волохачам старці не треба, Волохачі — перші людяки в селі». Килина, мати Устимова, дивилася од корівника холодними очима. Молоко в дійниці пінилося, і була піна червона, наче кров Устимова, бо у відсвітах сонця, що з-за Чорного лісу вставало. Витерла сльози Оксана, бо горда була, як мати її, і не хотіла перед Волохачами плакать. І сказала вона, з двору їхнього йдучи: «Не людяки ви, а хужей вовків, бо й вовки своє поріддя жаліють жалістю звіриною». І зирив їй услід Мартин з-під брів кущистих, очима страшними, хвороби й нещастя на неї накликаючи. Але вийшла на ґанок хати своєї, щоб корову доїть, Уляна, мати Оксанина, глянула на дочку, яка од Волохачів вертала, ніжним поглядом, і темна хмарка, що вже над Оксаною висла, розвіялася без сліду, і була вона в сонці молодому, як у золоті.
Бо знаттє Улянине дужче було, як знаттє Мартина.
Дужче чи не дужче, а око Улянине од білого Бога, Мартинове ж око — од чорного, а скольки чорний Бог не бунтує, білого Бога завжди буде зверху, добро є добро, а зло — зло.
Що там довго гомоніть: матка — яна полюбить і пожаліє, а любов і жалість, калі од серця, а не од розуму, луччей сонечка чорноту найчорнішу прожене.
Тади молодих добре вчили, як на світі жить, боялися яни і Бога, боялися і батька з маткою. А тольки ж рідко се було, щоб рідного сина за конячину смертним боєм бить, із світу зживать.
Дак йон, Мартин, і в сім'ї був вовк вовком, се правда. Сяде обідать — щоб тольки йон за столом, як пан. Жонка, хоч і придане йому принесла добряче, — на прихапку, в мисниках, а дєтки — що послі батька з маткою осталось, вилизують, як щенята. Хіба на Різдво та Паску за стіл родиною і сідали.
Дак і одплатилося йому вповні. Щоб сини та на батька руку підняли — де се бачено, де се чувано?
Се вже познєй, послі перевороту, а тади Мартин у сім'ї був і бог, і цар, і кат.
Вів я коней з ночі, менший був годами од Устима, а вже рабів як проклятий, ні дня ні ночі. Веду я коней з ночі, повз Крукову гору. А туман у долинах, туман. Калі ж із туману таке страшке щось викульгує: морда в синяках та кривавицях, очі ледве світять крізь щілини, полотнянка на плечах порвана, руда од крові присохлої. Я аж присів, так спужався. Калі ближчей — наче Устим. А я вже чув, що батько з його шкуру знімав за кобилу. «Куди-бо се ти, Устиме?» — питаю. А йон тольки губами розбитими ворухнув, ані слова в одвіт. Прокульгав повз мене, наче я й не людяка, а стовп мертвий, придорожній, і зник у тумані. Удосвіта се було, ледь задніло.
Е, норов у його батьків був, одного кодла, хоч і не мирили яни, мо', через те й не мирили.
І не було чуть про Устима з тиждень. Був — і нема. Наче крізь землю провалився. Оксана потайки од матері слізьми вмивалася та, гусей на леваду вигнавши, по нетрищах на Круковій горі блукала. А Волохачі їздили в поле, наче й не їхній син згинув, пора була гаряча, орали, садили та сіяли. Увечері прийшов староста сільський до Волохачів, бо йому про Устима сказали, у Мартина запитував: «Де-бо син твій?» — «Як йон тобі вельми треба і рабіть нема чого, то шукай», — буркнув Мартин. І змовчав староста, бо не хотів з Волохачами та П'явками сваритися, люди знатні, в церкві коло самого вівтаря стоять і норовом лихі. Аж переказали із Коршаків людьми пакульськими, які тамтешньому панові цеглу возили: у дядька Устим, син Мартина. У неділю не пішов Мартин до церкви, хоч свято, а вдосвіта осідлав коня вороного і поскакав у Коршаки, там брат його приймакував. Вертався із Коршаків, як відправа скінчилася і люди з церкви виходили. Вертався він із Коршаків верхи, а біля стремена, понуривши голову, із зв’язаними назад руками шкандибав син його Устим. А кінець налигача, яким Устимові руки зв'язані, Мартин тримав. Зупинив коня він біля воріт шкільних, а люди на високім церковнім майдані стояли і дивилися мовчки. І сказав суворо Мартин синові: «Проси прощення у людяк, яни голови сушили, де ти шаландаєш!» Але стояв Устим незрушно, наче не до нього мовлено. «На коліна, стерво!» — гримнув Волохач. І сік він сина по плечах у полотнянці рудій, бо не одмивається кров, хворостиною з ліщини, аж переломилася хворостина навпіл. І опустився Устим на коліна, як молодий дубок, сокирою біля кореня підсічений. І сказав отець Олександр докірливо з паперті церковної: «Не роби сього, Мартине. Навчати отроків послуху — обов'язок наш перед Богом і людьми. Але від озлості надмірної не добро, а ще зліше зло в душах проізростає». Мартин Волохач відповів так: «Отче, дозвольте не погодитися з вами. Якщо добро світом правує, нащо тади Господь Бог?» — «Добро — се і є Бог». — «Чому ж проживаємо ми в пеклі земному, а не в раю небеснім? Хіба не з волі Божої?» — «Через гріхи праотців наших Адама та Єви і гріхи наші власні», — мовив отець Олександр з паперті церковної. І засміявся Мартин Волохач сумно: «Якби не согрішили праотці наші Адам та Єва, не було б нас нікого на світі і не було б ким Богові опікуватися. То за що ж вигнав він людяк з райського саду і зіслав на землю? А коли вже зіслав, то мусив знать про гріхи неминучі. Бо земля — се ліс темний, а ми всі вовки в тім лісі і по-вовчому жить маємо, бо не добро, а зло на землі правує. Хіба не так, людяки?» Але мовчали люди. А Устим, син Мартина, дивився в землю, і земля диміла од очей його