Позичений чоловік

– Чому ж колгосп відкотився? – питаю.

– Не прикидайся недорікуватим! Бо впала загальна трудова дисципліна.

– Трудова дисципліна в мене, – кажу, – як отой п’яниця: поки тримається за пліт – доти й не падає в калюжу.

– Дарма колоду через пень валити, коли й сам став не з кращих, а з тих, що змішує себе з отрубами, щоб свині з’їли.

Ого-го, думаю, чого це Невечеря так розходився, як шатуни в паровоза, коли паровоза вже і розкочегарили, осьось має рушити по залізниці? Найдивніше ж – не чути сміху! Завжди сміх йому гуркоче в грудях, як порожня діжка з крем’яної гори, завжди заливається реготами, як циган сироваткою, завжди йому з горла сміх плеще, а тут обличчя стало мов рахівниця в колгоспній канцелярії, та й то на тій рахівниці зосталось тільки два дерев’яних круглячки. Авжеж, два дерев’яних круглячки, бо ситих польових перепелів, якими раніше видавались його сірі очі, і в помині немає, десь хуркнули в світи, заодно вкравши в Невечері всю чоловічу звабливість.

– Чого це ти, Трохиме Трохимовичу, такий ниньки молодець, як печений горобець? – сокорю з хлівця, як півень перед зозулястою. – Хай би вже завфермою в’їдав мене чи голова колгоспу, а ти ж тільки зоотехнік! Відповідаєш, так би мовити, за моральне здоров’я скотини.

Сказав – і вмить утямив: дурний його піп хрестив, що в воду не впустив. Бо очманів: почав трусити велосипедом, як очеретиною; вуха почервоніли й майорять, як кінчики піонерського галстука; брови ворушаться двома весняними вужами, що вилізли з сухого листя погрітись на весняному сонечку; губи обернулись на гузенце курки, що віялом розпушила хвоста, щоб знести яєчко; ніс скидався на сокиру-самосіку, що, наділена сатанинським духом, ось зараз кинеться галала по обличчю все стинати на своєму шляху: губи, брови, щоки, вуха, бородавку біля вуха, прищики на скронях.