У задзеркаллі 1910—1930-их років
- Автор: Бондар-Терещенко Ігор
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-54-7
- Жанр: Критика
Электронная книга - «У задзеркаллі 1910—1930-их років». Краткое содержание книги:
Видання розраховане на широке коло читачів.
Книга написана за «харківським» («скрипниківським») правописом, затвердженим Народним комісаром освіти УРСР М. Скрипником у 1928 році у Харкові, а згодом прийнятим в еміграції. У межах Радянської України він офіційно діяв до 1933 року. На нашу думку, «харківський правопис», яким послуговувалася тогочасна творча еліта та офіційна влада, допоможе краще відобразити епоху та надасть читачеві можливість глибше зануритися в неї.
Загалом, за винятком войовничих слов’янофілів на кшталт В. Ерна чи С. Булґакова, більшість російських учених після евфорії літа—осени 1914-го року бачила у війні на стороні Англії та Франції перспективу демократизації внутрішнього ладу імперії і зміцнення контактів з ліберальними академічними колами цих держав. Таким чином, учені Російської імперії воліли бачити европейську «республіку знань» більш інтернаціональною, ніж вона була насправді. Звідси й подив багатьом діячів, що пристали на співпрацю з урядом СРСР, з приводу ворожосте зарубіжних (наприклад, німецьких і французьких) колеґ, з яким вони стикалися, потрапляючи в Европу вже у 1920-их роках.
Але нехай вже пророки більшовізму походять з самої лише «толстовської» російської інтеліґенції, і З. Гіпіюс свідчить: «Ми, інтеліґенція — якийсь вічний Ізраїль, причому дурний. Ми вічно гнані усяким урядом, царським, а чи комуністичним. Ми ніде не числимось. І ми блискуче довели, що ми того варті. Гнила воля зробила нас гідними підданими Ніколая. Тепер ми гідні владарювання Хамів, що захопили нас голіруч…» Втім, якщо й надалі наполягати на суто сільському менталітеті українського народу, «неписьменність» якого не дозволяла близько запізнатися з «інтеліґентськими» писаннями російських чи західних філософів, то панацею все одно матимемо слабеньку. Бурлескну й водевільну, наче хвалена народна мудрість. «Ще одне хотілося б сказати вже про саму оту народню мудрість, — значив з цього „антиінтеліґентського“ приводу у 1929-му році І. Млодзинський, упорядник „Практичного російсько-українського словника приказок“. — Як глянеш на чотирнадцять тисяч українських приказок, що їх Номис зібрав докупи, то спочатку аж моторошно стає — яка ж то розмаїта й на тонкий зміст, і на гострий дотеп багата маса. Та коли ближче присунешся до того діла, то бачиш, що цей різноколірний мільйон ілюструє, може, який десяток, а може, два філософських, побутового характеру тез. Народня бо мудрість широка образами і взірцями й прикрасами, та вузька в самій своїй філософії.
Суто селянська духом своїм, глибоко дрібнобуржуазна в своїй моралі, уперто власницька, запекло консервативна ця народня мудрість. Окреме лютої ненависти до пана, ледве чи можна знайти в ній щось передове».
Проте не лише умоглядним (науковим і філософським) чином ширилась «народницька» зараза проґресу (більшовізму) в Україні. Існували також цілком «родинні», «матримоніяльні» шляхи її інвазії в «селянський» контекст — «селянський», себто патріярхально-церковний за формою і наповненням. Наприклад, мішані шлюби, як у хрестоматійному, «інтеліґентському» випадку харків’янина Олександра Алчевського і Христі Журавльової з Курську (майбутньої «просвітительки народу» Христини Алчевської), звідки філософсько-толстовський «більшовізм» заносився до малоросійських осередків імперії.
Наразі спитаймося, а чи була в Україні своя філософія? І розгублено розведемо руками й вдаримо об поли: а таки не було! В українській традиції взагалі прийнято вишукувати історичні свідоцтва національних трагедій де завгодно і якомога ширше, тільки не у себе за пазухою, себто в душі. Наприклад, мало кому ходить про з’ясування екзистенційних основ гуманітарної практики. Та й звідки тим основам взятися? В Україні ніколи не було власної філософської традиції, не було і не могло бути публіцистики в европейському сенсі слова, адже обговорення політичного питання завжди заборонялося владою. Натомість побутував специфічний дискурс — філософування, в основі якого — проблеми призначення України, майбутнє Українського народу і т. ін. В суті речі, основна методологія малоросійського філософування — це самопізнання й самоаналіза, ґрунтовані на матеріялі всесвітньої історії. Саме ця методологія була виведена свого часу з філософії Ф. Шеллінґа і запроваджена в українських гуманітарних колах в якості універсального засобу пізнати світ.
Відтак обміління філософсько-літературного дискурсу розпочалося набагато раніше. Починаючи із символістського роману наприкінці XIX-го століття, будь-яка велика «гуманітарна» форма втрачає епічну точність. Головним завданням автора-риторика стає утворення певного словесного й образного марева. Новий світ сам повинен скластися у цьому первородному хаосі слів, ну й викристалізуватися з нього лише завдяки незначним посередницьким зусиллям згаданого автора. Альтернативою цьому хаосу, а також відчуттю вичерпаности психологічного сюжетного роману була есеїстика «вольтерівського» характеру, відома з популярно-програмових, чи пак публіцистичних писань таких антагоністів, як М. Хвильовий і Є. Маланюк. У читача залишалося враження риторичної музики, але загальноприйнятою така філософія, як заклик до дії, звичайно ж, не ставала. То де ж вона — та філософія, і чи потрібна була донцовським свинопасам і гречкосіям, для яких жування й мовчанка за комунальним столом стають космосом, а не бенкетом риторичної уяви?