У задзеркаллі 1910—1930-их років
- Автор: Бондар-Терещенко Ігор
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-54-7
- Жанр: Критика
Электронная книга - «У задзеркаллі 1910—1930-их років». Краткое содержание книги:
Видання розраховане на широке коло читачів.
Книга написана за «харківським» («скрипниківським») правописом, затвердженим Народним комісаром освіти УРСР М. Скрипником у 1928 році у Харкові, а згодом прийнятим в еміграції. У межах Радянської України він офіційно діяв до 1933 року. На нашу думку, «харківський правопис», яким послуговувалася тогочасна творча еліта та офіційна влада, допоможе краще відобразити епоху та надасть читачеві можливість глибше зануритися в неї.
Це були якраз ті з інтеліґентів, хто згодом пакував шкільні читанки віршами Д. Бєдного і В. Еллана-Блакитного, В. Маяковського і М. Рильського і перед якими відкривались «сто путей, сто дорог» — від голови управління культури до міністра освіти. До вищих освітніх закладів, творчих спілок і депутатських посад допускалися лише діти чабанів і лакеїв. Щоби воно було «українським», але щоб українців там не було — таким гаслом, несамохіть подарованим новій владі демагогом В. Винниченком, — себто «щоб на Україні вся влада була в руках своїх людей, позбавлених усякого українського патріотизму» — послуговувались за всі часи радянського режиму. І тому даремно бідкався В. Еллан-Блакитний під час роботи V-ої конференції КП(б)У в листопаді 1920-го року, мовляв, один з фундаторів КП(б)У Я. Яковлєв (Епштейн) «ізволив перекромсати в друзки мою статтю», і вийшло так, що «комуністична партія на Україні складається із лавочників, спекулянтів і чиновників». Адже так було насправді, оскільки «як і колись, безпорадні представники голоти, лишаючись з голотською душею, „рабським серцем“, з душею вигідницького й тупого Опанаса, хочуть правити нацією, творити „велику літературу“, кодекс поведінки тощо», — значив Д. Донцов ув «Ідеологах голоти». От лишень із часом наші селюки, що опинилися при владі анітрохи не змінившись, таки виплекали тип нового інтеліґента, жалюгідну пародію на тип мислячого Українця і водночас добрий зразок клясичної «людини з народу». Вона, ця «народна» людина, охоче дарувала державну зраду й кулуарну дипломатію, чарку з ковбасою, службові романи з адюльтерами та задерикувате ліберальне ґелґотіння в радянській пресі, але не дозволить правди про «село і людей», яких там плекають для «пролетарських» революцій.
Максим Рильський
Загалом з упливом часу українська творча інтеліґенція, що відбула період переслідувань та масового винищення у 1920—30-их роках, таки устійнилась у власній самоназві. Нарешті дослідники й літературознавці, які довгі десятиліття створювали над своїми піддослідними ореол будівничих Загірної комуни, Азіятського ренесансу чи романтиків Степової Геллади, дійшли згоди у тому, що все воно, по суті, було для України «пропащою силою». Відтак, вже сьогодні мусимо спитати себе — а чи існувала та «сила» насправді, і якщо так, то що ж «українського» у ній було?
Незважаючи на твердження деяких наших істориків про те, що свій родовід наша інтеліґенція веде мало не від часів «Слова про Ігорів похід», слід нагадати про справжню появу цієї «прослойки» в Україні лишень в останню чверть ХІХ-го століття, а вже пізніше вона була вирізана або приборкана, як отара овець. Насправді ситуація доволі дивна: як сталося, що навіть за короткий період конституційної Росії 1905—1914-их років український народ виявив таких велетів своєї культури, як Л. Українка, О. Кобилянська, М. Коцюбинський, С. Васильченко, а за подальші роки радянської влади в Україні не з’явилося жадної постаті такої міри, ваги й значення? Більше того, були морально скалічені ще й ті, хто проявив себе задовго до більшовиків: Г. Хоткевич, X. Алчевська, П. Тичина, М. Рильський та інші. Чи не таких безхребетників таврував той самий Г. Хоткевич у своїй промові 1915-го року «Про українську інтеліґенцію», мовляв, ця верства завжди була схильна до відступництва «заради лакомства нещасного»?
Отож навіть на вигнанні, не кажучи про життя в УРСР, це була не інтеліґенція, але самі «щирі українці», які відчайдушно, із щурячою спритністю симулювали «державне» життя: видавали газети й книжки, плодили «національні» інституції, церкви та театри з партіями, пояснюючи усьому світові, чому вони «не хочуть повертатися в СРСР», як, наприклад, І. Багряний. Невдовзі вони, нарешті, вгомонилися, змирившись з існуванням окупанта на своїй прабатьківщині і навіть масово увійшовши до тамтешньої Верховної Ради. Ще й радісно поздавали перед тим усі свої бутафорські «державні» клейноди, прапори та звання, як-от М. Плав’юк, останній президент УНР в европейському вигнанні, на користь, як писав допіру Едвард Стріха, «нашої юної, ніжної, бистрокрилої республіки».