Білий Бім Чорне вухо
- Автор: Троепольский Гавриил Николаевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Віра Білова
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Білий Бім Чорне вухо». Краткое содержание книги:
У 1975 році повість була удостоєна Державної премії СРСР.
— Фактично так, — згодився батько. — Ми ж з тобою беремо: сінця, там чи бурячків для корови? Беремо. Потайки від голови колгоспу, а трошки беремо-таки. Та й він, голова, знає, і бригадир знає, усі знають. І від цього нікуди не подінешся: з нашого беремо. І беремо на совість, із торішніх стогів або визбируємо залишки буряків. А як же? Худобину годувати-напувати треба.
— Фактично так, — потвердив тринадцятилітній господар, який уже, може й пасти худобу, і порати «свою» худобинку, і колотити масло, допомагаючи матері, якщо вільний, звичайно, і чистити по морозу «наші» буряки, і копати «свою» картоплю.
А Хрисан Андрійович пояснював далі:
— Як належить за статутом, так і робимо всі: там — наше, а тут — моє. Ось я одніс баранця у місто. А як же? Годувати-напувати народ треба — ми на це тут і живемо. І мати віднесла яйця. І масло. Усе за, статутом, усе планово. Життя, Альошко, добре налагодилося, взуті, вдягнені не гірш за вчителя чи голову колгоспу, телевізор є і ще дещо, грошенята теж є по потребі. А що працюємо багато, то, крім міцності, від цього нічого не буває. Тільки от горілки не слід пити, — повчав Хрисан Андрійович.
— А сам п'єш, — резонно мовив Альоша. — Коли вже не треба — то й не треба. Яке в тім пуття!
— Це ти правильно, — згодився батько. — Хіба що бригадира почастувати, то це ж не нами заведено… А Клим — що? Клим — злодюга. Як це так: піти до сусіда і вкрасти курку? Це ж усяку совість треба втратити. Куди-и там! Пропав чоловік.
Отак Альоша і Хрисан Андрійович, очікуючи Чорновуха, проговорили до одинадцятої вечора. Потім ходили довкола двору, зазирали до поросят, під ґанок (може, втік від Клима та й сховався). Нарешті Хрисан Андрійович пішов сам.
Наталя, Климова дружина, тиха й затуркана чоловіком, ота сама, що зронила сльозу на ботвину, з гіркотою сказала:
— Не прийшов ще, бурлака. Заночував десь, антихрист. Або запив, гаспид. Ой, горенько моє! Так і знай, тепер узавтра прийде, швендя. А собаку він нікуди не подіне, знаю його. Приведе.
Хрисан Андрійович повернувся додому, розповів, що чув, і вони з Альошею полягали спати, пошепки перемовляючись, щоб не розбудити матір. Вони не чули, як приходив Чорновух на ґанок, як підкрадався й утік Клим, як пішов їхній добрий новий друг від лихої людини.
Вранці батько розбудив Альошку:
— Вставай. На ґанку свіжі сліди: прийшов Чорновух.
Удвох вони почали шукати, кликати, свистіти, але Чорновух уже не міг їх почути. Хрисан Андрійович майже бігом подався до Клима, розбудив його.
— Та привів, привів, — басив той хрипло й невдоволено. — Після півночі привів, не хотів тебе будити… Хочеш, сліди свої покажу. А ти ось мене розбудив, розтривожив. Як думаєш: по-людськи ти робиш чи ні? Та й пес твій не годиться для полювання. Нащо він мені здався — ніколи не братиму його.
Хрисан Андрійович не захотів сперечатися: з оцим тільки зв'яжися.
Вони обійшли з Альошею усе село, городи, були на колгоспному дворі (чи не в собак, бува, гостює Чорновух). Ні, ніхто не бачив Чорновуха. Пропав Чорновух.
— Отож Клим побив його, — здогадався Хрисан Андрійович. — Забіг Чорновух.
А в Альоші серце краялося від жалю й горя. Він почав роздивлятися настил на ґанку: сліди вже висохли, але місце, де лежав Чорновух, лишилося помітним. Альоша нахилився і враз із криком кинувся до хати:
— Татусю! Кров!
Той вибіг, придивився: там, де лежала голова Чорновуха, зосталися висохлі плямки від слини, змішаної з кров'ю.
— Звір! — сказав Хрисан Андрійович. Подумав і застеріг Альошу: — Гляди не зв'язуйся з отим чоловіком — лиха наберешся. Ось що: ходімо-но Чорновуховим шляхом — тільки так він зробить.
Вони дісталися до автобусної зупинки, по дорозі кличучи й вишукуючи Чорновуха, довго там очікували та й повернулися додому. Догадувалися, що коли йшов сюди, то тепер він уже далеко-далеко. Цього дня вони проходили неподалік від стогу, де відлежувався Бім, їхній Чорновух.
Увечері Альоша кілька разів виходив на ґанок, чекав, кликав. А потім повернувся в сіни, сів коло собачої будки, напханої сіном, і заплакав, одверто, по-дитячому, схлипуючи й розмазуючи рукавом неслухняні сльози.
Хрисан Андрійович почув. Вийшов у сіни, ввімкнув світло.
— Е, та ти неначе той? — здивувався він.
— Той, — відповів Альоша, здригаючись.
Батько провів шкарубкою, дерев'яною долонею по синовому волоссю й промовив:
— Це добре, Альошо… Душа в тебе є, хлопчику…
Вийшла й Петрівна.
— Шкода Чорновуха? — спитала вона.
— Шкода, матусю!.. Шкода…
— Ой, горе яке, батьку, — схлипнула вона. — Що ж тепер вдієш, Альошенько… Так тому й бути… Шкода…