Білий Бім Чорне вухо
- Автор: Троепольский Гавриил Николаевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Віра Білова
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Білий Бім Чорне вухо». Краткое содержание книги:
У 1975 році повість була удостоєна Державної премії СРСР.
— Ми також дещо кумекаємо. Не вперше, — запевнив Клим.
Отже, після великої перерви і багатьох переживань Бім пішов на полювання. Спочатку їм нічого й не траплялося, окрім нори смердючого тхора.
— Рий, — сказав Клим.
Бім такого не розумів, відійшов убік і, здивований, сів.
Десь під полудень дуже потепліло. Сонячно, тонкий шар снігу розкис, під лапами вже хлюпало болото, очоси на Бімових ногах обмокли н забрьохалися, він став худим і змиршавілим, як і кожен мокрий лягавий. Але Бім шукав за всіма правилами — човником поперед Клима, впоперек і з перевірним заходом. В переліску Бім став на куріпок.
Клим крикнув:
— Лякай!
Бім аж здригнувся від крику басом і враз підняв куріпок, без підводки (ой, яка ж помилка!), одначе постріл не пролунав. Бім обернувся. Мисливець засовував набій в одностволку, та — ніяк. Потім почав його виймати, теж — ніяк. Бім сів, не сходячи з місця, де підняв куріпок, і, не наближаючись, про всяк випадок, до мисливця, стежив за ним. А Клим почав лаятися так, як лаються увечері на тротуарі п'яні: хитаються і лаються один на одного або просто в темну ніч. А цей же й не хитався, однак лаявся.
Хоч Клим зрештою вийняв набій, поставив інший і закрив рушницю, але був злий і чимось нагадував Сірого.
— Ну, шукай! — наказав він Бімові. — Чорновух, шукай!
Одвернувшись і виходячи навпроти вітру на човник, Бім удав: «Ну що ж, буду шукати».
Але щось таке апатичне з'явилося в кульгавій пробіжці, не та вже спритність, як до підняття куріпок. Клим вважав це за фізичну немічність собаки, не розуміючи того, що в Біма оце саме означає початок сумнівів у людині: ось так, скоса, озиратися на неї, не зупиняючись і не наближаючись, тримаючись на значній відстані. Він начебто й не шукав, а лише стежив за мисливцем, та це тільки здавалося. Пристрасть нездоланна, пристрасть вічна, поки існують мисливські собаки, взяла своє. По суті, Бім ішов за рушницею, а зовсім не за Климом.
Несподівано він вловив запах зайця. На цих звірків Іван Іванович не полював з Бімом, хоча разів зо два-три Бім і робив по них стойку. Адже вони, оці зайці, анітрохи не тримають стойку: тільки зупинись, а він — драла. Наздоганяти його не можна — хазяїн не дозволяв. Щоправда, улітку вони сяк-так ще лежать і під стойкою, але Іван Іванович завжди кликав Біма назад; а одне зайченя завбільшки як долоня навіть відібрав з-під лапи й випустив на волю. Отож заєць — не птах. Проте Бім наставив носа на потік, що йшов від зайця, кинувся точно й зробив на стойку — мокрий, трохи кривобокий через покалічену лапу. Ні, вже не та стойка у каліки. Не та художня постава.
— Ляка-ай! — загорлав Клим.
Зважмо, у м'яку погоду, до того ж у розгрузлій землі, заєць лежить міцно, а Бім поки що не зрушив з місця, нібито хотів сказати: неправильно ж кричиш.
— Ляка-ай, чортяко кривий! — гаркнув Клим.
Підняв зайця Бім і приліг, як і слід перед пострілом.
Клим бабахнув, мов гармата. Заєць біг, але дедалі повільніше. Потім сів, потім сховався в борозні й зник з очей. Клим кричав дико:
— Ату, ату його! Ала-ала-ла-ла! Ату! — й біг у напрямку, де сховався заєць.
Бім, хоч і застрибав поруч з Климом, знав напевно, що все це робиться не за правилами: мисливець не повинен бігти собакою, Бім і сам знайде, якщо треба, — навіть зайця, коли б наказав Іван Іванович.
Клим зупинився, захекавшись, і несамовито горлав:
— Шукай, телепню! Каліка чортова!
Пішов Бім якось ображено. І раніше його запах зайця не дуже цікавив, а тут ще — позаду тупає ногами Телепень. Одначе слідом, слідом Бім дотягнув, став у стойці, дочекався остогидлого «Лякай» і розмахнувся, щоб підняти зайця. Але той ледве виповз із борозни й закривуляв, як хворий. Клим вистрілив, а заєць біг. Ще вистрілив, а заєць тихо-тихо кривуляв, на якусь мить ще й зупиняючись. Бім лежав, як і належить, незважаючи на болото, чекав наказу.
А Клим гарикав:
— Ату, гаде! Ату його, телепню! — І показував на зайця.
Бім знову знайшов зачаєного підранка й знову зробив стойку. Третю! І знову Телепень промазав. І знову заєць побіг.
Так Клим і не зміг зрозуміти у своєму озлобленні, що Чорновух не привчений рвати підранків і душити їх, що це нижче гідності інтелігентного сетера, що сетер не може терпіти отаких мисливців, як він. Коли цього останнього вже разу заєць зник з очей (він пішов бадьоріше — очевидно, рана була відкритого), Клим знову розлютився: він підійшов упритул до Біма й часто повторював слова «так-перетак», злісно, з ненавистю: явно проклинав Біма.
Бім одвернувся, сидячи, збираючись уже відійти від рушниці. Й тоді Клим з розмаху ударив його щосили носком здоровенного чобота в груди знизу.