Білий Бім Чорне вухо
- Автор: Троепольский Гавриил Николаевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Віра Білова
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Білий Бім Чорне вухо». Краткое содержание книги:
У 1975 році повість була удостоєна Державної премії СРСР.
Лікувався Бім ще п'ять днів. Годувався, чим бог допоможе, але лікувався наполегливо. Спав у обжитій ямці, що стала на якийсь час його притулком. Одного разу натрапив навіть на сонне зайченя, але посмакувати ним не пощастило: воно скочило й чимдуж дременуло. Бім і не намагався гнатися за ним. Не наздогнати й здоровому сетеру, а тут — нічого й думати. Він провів його поглядом, облизнувся, та й годі. Одначе ліс не кривдив Біма, він сяк-так прогодувався, погано, звичайно, але прогодувався. Хоч і схуд, охляв від хвороби й недоїдання, але трави зробили своє — Бім не тільки залишився жити, але міг рушити далі в дорогу, шукати людину-друга. І знову це сталося без особливого розуму, а тільки від самого серця, відданості й вірності.
Перевіряючи знову галявинку з пеньочком, Бім приліг, устав, где приліг і ще встав. Мабуть, він вирішив-таки, що Івана Івановича тут не дочекатись. Повернувся до ямки, від неї знову ж — до пеньочка; там і тут затримувався на мить і знову повертався. Велике нетерпіння таїлося в такому біганні туди-сюди; неспокій усе посилювався. Нарешті він усе-таки пробіг повз пеньочок не зупинившись і підтюпцем попрямував до шосе. Було це в надвечір'я, коли сонце збиралося сідати за обрій.
У місто Бім прийшов пізно ввечері. В місті було видно, не так, як уночі в лісі, але саме це й непокоїло Біма. Такого з ним не було ніколи. Він ішов обережно і водночас квапливо, наскільки дозволяло здоров'я, прямуючи, звичайно, додому — до хазяїна, до Степанівни, до Люсі, до Толика: всі вони, мабуть, там. Та несподівано для самого себе, ще на околиці, в новому районі, серед тих будинків-близнят, Бім вирішив обійти небезпечне місце, щоб поминути будинок Сірого. Зробив коло, звернув у бічну вулицю й уперся в паркан. Почав був його обходити і враз завмер біля хвіртки: Толиків слід! Хлопчик, якого так полюбив Бім і який так полюбив Біма, пройшов тут. Ось тільки-но, тільки-но пройшов. Хвіртка була замкнута, але Бім, не задумуючись, підліз під неї пластом і пішов по сліду маленького друга. Ну ось же, ось зараз пройшов! Це був малюсінький парк-сад, посеред якого стояв невеликий двоповерховий будинок. Туди й повів слід.
Бім підійшов до дверей, у які ввійшов Толик зовсім недавно. Привчений ще цуценям ставитися до кожних дверей з довірою, він почав дряпатися і в ці. Відповіді не було. Бімові було невтямки, що таку його поведінку саме біля цих дверей можна було назвати зухвальством наївності. Але він ще раз подряпався, вже дужче.
З-за дверей голос жінки:
— Хто тут?
«Я, — відповів Бім. — Гав!»
— А це що таке? Толику! Хтось до тебе з собакою. Чого це ще?
«Я, я! — сказав Бім. — Гав. Гав!»
— Бім! Бім! — закричав Толик і відчинив двері. — Бім, любий Бім, Бімко! — І обійняв його.
Бім лизав руки хлопчикові, курточку, тапки і невідривно дивився йому у вічі. Скільки було надії, віри й любові в погляді собаки, який зазнав стільки злигоднів!
— Мамо, мамо, ти подивися, які в нього очі. Людські! Бімко, розумний Бімко, знайшов сам. Мамо, сам знайшов мене…
Але мама не зронила й слова, поки друзі раділи своїй зустрічі. Та коли захоплення вляглося, вона запитала:
— Це — той самий?
— Так, — відповів Толик. — Це Бім. Він хороший.
— Зараз же прожени.
— Мамо!
— Зараз же!
Толик притиснув Біма до себе:
— Не треба, мамо. Прошу тебе! — І заплакав.
Пролунав мелодійний дзвінок. Увійшов чоловік. Він добрим, але стомленим голосом спитав:
— Що це у вас тут за галас? Ти плачеш, Толику? — Він скинув пальто, роззувся, надів капці й, підійшовши до хлопчика з собакою, сказав: — Ну, чого ти, дурнику? — І погладив Толика по голові, посіпав за вушко й Біма: — Чи ти ба! Собачка. Дивись-но, який собачка… худий.
— Тату… тату, він — хороший, Бім. Не треба.
Мама тепер уже закричала:
— Отак завжди! Я одне кажу йому, а ти — інше. Теж мені виховання! Скалічиш дитину! — Вона перейшла на «ви»: — Кусатимете лікті, Семене Петровичу, та буде пізно.