Білий Бім Чорне вухо
- Автор: Троепольский Гавриил Николаевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Віра Білова
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Білий Бім Чорне вухо». Краткое содержание книги:
У 1975 році повість була удостоєна Державної премії СРСР.
Він притюпав до Хрисана Андрійовича, переліз через дві приступки на ґанок і приліг. У хаті було тихо.
Хто знає, може, він і не пішов би сьогодні звідси, але поруч, зовсім поруч, пройшов Клим, тихо, злодійкувато скрадаючись. Бім затремтів. Бім ладен був захищатися до останнього подиху. У Біма прокинулася гордість приреченого, коли тому нічого втрачати. Але Клим перехилився через балясину й напівпошепки сказав:
— Прийшов, Чорновух. — І квапливо, боягузливо потрюхикав назад, аж наче повеселів.
У Біма не було сили, щоб наздогнати й помститися за підступний жорстокий удар чоботом, гавкати він не міг, бо, окрім хрипу, з цієї спроби нічого не вийшло в покалічених грудях. Проте Бім не бажав і того, щоб Клим раптом прийшов і спробував забрати його. І ось він устав, тихо обійшов двір, принюхався до підсвинків, до корови, овець, трохи посидів і пішов собі з села. А як хотілося прилягти коло друзів-поросят!
… Проспівали треті півні. Світало.
В напрямку до шосе йшов собака. Голова опущена, хвіст мляво звисав, як у скаженого. Збоку він і міг би здатися скаженим, в останній стадії хвороби: ось-ось впаде, наштовхнувшись на перший-ліпший предмет, і тут же помре. Це був наш Бім, наш добрий і вірний Бім. Він ішов шукати свого хазяїна, Івана Івановича. Ішов тією самою старою дорогою, якою вели його сюди.
Від села до зупинки автобуса було кілометрів з п'ять-шість, але десь на півдорозі Бім знову знесилів, він ледве дотягнув до стогу сіна. Хтось, крадучи ночами, вискуб у стозі діру — туди Бім і заліз. Лежав там довго, майже цілий день, а перед заходом сонця вийшов із свого сховку. Хотілося пити, але води не було. Біль розламував груди, хоч дихати стало легше, а голова не наморочилася, коли він рушив у дорогу. Тепер йому трапилася галявка безсмертника, він з'їв і ці квіточки — жовтенькі, сухі, з незмінним кольором від початку цвітіння й до самого дозрівання і потім, на цілу зиму аж до весни. Общипав і кущик ромашки, але в цієї голівки були вже дозрілі, в роті розсипалися й дерли в горлі, від чого ще дужче захотілося пити. Коли він переходив одну з польових доріг, трапилася калюжка від розталого снігу на колії. Так дорога зберегла для Біма водички. Він напився й помаленьку пішов далі.
Затемна він добрався нарешті до шосе. Посидів трошки, провів очима кілька автомобілів із сліпучим світлом і вже знав: треба йти туди. Але ж не вночі! А що як — Клим? Або — Сірий дядько? Або — вовк?
Бім вирішив не відходити від автомобільної дороги і сховатися на ніч неподалік, де-небудь поруч. Він доплентався до автобусної зупинки, де був маленький будиночок без однієї стіни, але з широкими лавками всередині; там забився в куток, під лавку, й став чекати.
За ніч він не склепив очей, незважаючи на неймовірну кволість. То один, то другий проскакували мимо автомобілі — дорога жила і вночі. Автобус збавляв хід перед зупинкою, де лежав Бім, та, оскільки пасажирів не було, їхав далі.
Ніч була хоч і насторожена, і хвора, але тепла, хвалити бога, — осінь ще раз прогнала зиму.
Що ж сталося в селі за цю добу вже без Біма?
Хрисан Андрійович з Петрівною смерком повернулися з базару. Альоші не було — хата на замку. Вони увійшли, полічили гроші, вторговані у місті, сховали їх поки що в скриньку, щоб завтра віднести до ощадкаси. Тут і з'явився Альоша.
— Де це ти пропадав? — спитав батько.
— Ходив до Клима.
— Хіба він не привів Чорновуха?
— Ще не прийшов з полювання.
— Прийде. Приведе — нікуди не подінеться, — заспокоїла Петрівна, примірюючи Альоші новенький светрик.
— Воно ж бо так, — невпевнено сказав Хрисан Андрійович, — а тільки ж Клим, бач, злодюга… І хоч би брав тільки колгоспне — воно там: нічиє, а то ж у колгоспників тягне. О, з цим зв'яжися — радий не будеш. Перший-ліпший його боїться. Нехай уже бере Чорновуха на полювання, дідько з ним, з Климом.
— Як це — «нічиє»? — спитав Альоша. — Наше ж?
— Воно, звісна річ, так… Обмовився… Це ти правильно — наше… Але як би це тобі до пуття сказати? Там — наше, а тут — своє. Ну, хоча б отак: школа, приміром, наша і діти усі наші, а ти — мій. Або так: поля — наші, а садиба — своя… Отже, й худоба: є — наша, а є — своя. Зрозумів?
— Авжеж! Як це не зрозуміти… А ти — «нічиє».
— Це ти правильно: зовсім нічиє — не може того бути.
Батько завжди розмовляв з Альошею як з дорослим. Альоша відповідав тим же:
— Отож і Клим: брав би з нашого, а не з мого.