Темнолесникове прокляття
- Автор: Стюарт Пол, Рідел Кріс
- Серия: The Edge Chronicles: The Quint Trilogy #1
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга - Богдан
- ISBN: 966-692-568-0
- Переводчик: Анатолій Саган
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Темнолесникове прокляття». Краткое содержание книги:
Чутки про наближення години великої темноти та скорботи не були чимось новим на Віадукових сходах. Коли віщуном із кістками болотниці тут іще й не пахло, весь вісімнадцятий сектор Східного боку уже був охоплений шалом азартних ігор. Попри загальний скептицизм щойно почуті найсвіжіші віщування дуже скоро спричинили нову хвилю ставок та парі. Посередники опинилися дослівно в облозі.
— Десять золотих монет, що в Палац тіней поцілить блискавка, — оголосив високий учень-дощознавець в отороченій хутром мантії.
— П’ятнадцять золотих монет, що Найвищий Академік залишить свою посаду ще перед найближчою повнею, — озвався його партнер.
Маклер занотував ставки й обміняв золоті монети на паперові жетони, де зазначалося як парі, так і ставки. Вище на сходах уже ставили тільки на те, чи існує темнолесник. На тиждень, добу, ба навіть на годину раніше ви могли укласти парі на тисячу проти одного, що ця твар — не що, як персонаж фантастичних казок та страхітних нічних сновидінь. Та тепер чутки посилилися, плітки обернулися на щиру правду, і дехто вже божився, що знайомі їхніх знайомих на власні очі бачили оте жаске чудовисько.
Ще вище на Віадукових сходах, у сімнадцятому секторі, зібралася дивоглядна купка академіків. Розташовані по центру віадука, ці сходи — як східні, так і західні — були чимось на кшталт нейтральної території, такою собі нічийною землею, де інкогніто могли зустрічатися вчені, які репрезентували різні школи і стояли на різних щаблях мудрованої санктафракської ієрархічної драбини.
Попри те, що всі вони прибували сюди не в мантіях, прикметних для тієї чи тієї школи, той, хто знав їх у вічі, упізнав би з десяток-півтора заступників деканів, завсідників дев’ятого сектору на Східному боці, які захоплено гомоніли про щось із рожевощокими учнями та підручними відділу мрякощупізму. Здавалося, всі намагалися перекричати один одного.
— А чи не тхне від таких пропозицій крайнощами? — запитав хтось.
— Надзвичайна ситуація вимагає надзвичайних заходів, — почулось у відповідь.
— Поведінка Найвищого Академіка негідна. Нестерпна. Неприйнятна…
— І тепер він мусить піти!
— А що він не захоче звільнятися за власним бажанням, то…
— Якщо хтось упирається, щоб не стрибати, його треба турнути…
Крізь дедалі збудженішу гурму протискувався ніким не помічений довгань у мантії та насолопленому низько на очі каптурі. Ось він обернувся до свого напарника, і з-під відлоги сяйнув срібний ніс-маска.
— Бачиш, як легко розпускати чутки, Пийпузо, — прошепотів каптурник. — Готувати ґрунт для змови, заколоту, сіяти розбрат…
Плескатоголовий охоронець, також виряджений у довгу накидку з відкоченим каптуром, енергійно кивнув головою.
— Усе йде куди краще, ніж я уявляв, — відказав він пошепки. — А як же сама операція?
— Усе готово, — почулася відповідь. Обидва сторожко озирнулися. — Коли нині вночі Найвищий Академік сяде у свою клітку, то виявиться, що хтось обрізав линви…
Ще й досі перешіптуючись, Квінт і Маріс повільно чвалали понад центральним каналом, який відходив від вітровежі. Вода, гнана величезним колесом, — воно крутилося завдяки вітрилам на вітровежі, — текла вузьким каналом і, живлячи водогін, розходилася по всіх санктафракських будівлях, окрім найдавніших і найзужитіших. Слухаючи Квінта, Маріс намацала в кишені шматочок небесного кришталю і розгублено жбурнула його в пінявий потік.
— Від того всього аж мороз іде поза шкірою! — озвалася вона.
— Але те все було, — відповів Квінт. — Сопіння, форкання, плямкання — і оте сяйво. Багряне, Маріс. Багряне, як кров!
Маріс жахнулася.
— Мало того, що в щільниках і так завжди небезпечно, — сказала вона, — то, за твоїми словами, вони ще й кишать… кишать… ну, як їх там?
— Хвороба його знає, — відповів Квінт, хитаючи головою. — Зроду я ще не бачив чогось такого, не бачив і не чув. То ще велике щастя, запевняю тебе, що я живим виніс звідти ноги.
Маріс мляво усміхнулася.
— Маріс, — повернувся до неї Квінт, — чи ти певна, що тобі ще не перехотілося… не перехотілося туди?
— Що?!! — блиснула очима Маріс.
— Я… я просто поцікавився, — пробелькотів Квінт. — Себто з огляду на оту стару каліку — нижньонебову клітку, а також на небезпечні кам’яні щільники, не кажучи вже про оте одоробло, оте криваво-червоне невідь-що, яке там унизу… З огляду на те все, тобі ще не пізно передумати.