Крадійка книжок
- Автор: Зузак Маркус
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978- 617-12-0092-0
- Переводчик: Наталія Гоїн
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Крадійка книжок». Краткое содержание книги:
Руді побачив, що Дойчер разом з кількома приятелями прогулюється Мюнхенською вулицею, і відчув непереборне бажання кинути в нього камінь. Ви, мабуть, запитаєте, про що він, у біса, думав. Відповідь, найпевніше: він зовсім не думав. Напевне, він би сказав, що використовував своє Богом дане право на дурнувату поведінку. Або це, або єдиний погляд на Франца Дойчера спонукало його до самознищення.
Камінь влучив у ціль на спині, хоча й не так сильно, як того хотів Руді. Франц Дойчер обернувся і був несказанно радий, коли побачив хлопця, який стояв на тротуарі поряд з Лізель, Томмі і його маленькою сестричкою Крістіною.
— Тікаймо, — наполягала Лізель, але Руді не рухався.
— Ми не на зборах «Гітлер’юґенд», — заявив він. До них уже підійшли старші хлопці. Лізель залишилася біля Руді, а з нею і смиканий Томмі, і тендітна Крістіна.
— Пан Штайнер, — оголосив Франц перед тим, як вхопити його і кинути на тротуар.
Руді підвівся, і це тільки ще більше розлютило Дойчера. Він вдруге повалив його на землю і вперся коліном у грудну клітку.
Руді знову підвівся, і тепер вже зграя хлопців сміялася зі свого товариша. Для Руді це була погана прикмета.
— Та покажи ти йому! — вигукнув найвищий з них. У нього були такі блакитні і холодні очі, як небо у них над головою, а його слова послужили для Франца стимулом. Він твердо вирішив, що Штайнер більше не підведеться.
Їх оточила чимала юрба. Руді замахнувся Дойчеру у живіт, але схибив. У той же час гарячий кулак відбився на його лівому оці. Застрибали іскри, і Руді незчувся, як уже лежав на землі. Йому знову зацідили в око, і він відчув, як синець пожовтів, посинів і одразу ж почорнів. Три шари п’янкого болю.
Розпорошений натовп знову збився докупи і зловтішно спостерігав, чи Руді, бува, знову не підведеться.
Не підвівся. Цього разу він залишився на холодній вогкій землі, відчуваючи, як вона проникає крізь одяг і шириться його тілом.
В очах досі стрибали іскри, і він дуже пізно помітив, що Франц Дойчер навис над ним з новеньким розкладним ножем, готовий схилитися і завдати удару.
— Ні! — закричала Лізель, і той високий схопив її. Слова, що пролунали у вусі, були глибокими і старими.
— Не бійся, — запевнив хлопець. — Він нічого не зробить. Не вистачить сміливості.
Але він помилявся.
Франц опустився на коліна, наблизився до Руді і прошепотів:
— Коли народився наш фюрер? — Він викарбував кожне слово і запхав йому до вуха. — Ну ж бо, Руді, коли він народився? Можеш сказати, не бійся, все буде добре.
А що Руді?
Що він відповів?
Він добре обдумав відповідь чи дозволив своїй нетямущості затягти себе ще глибше в трясовину?
Він весело глянув у бліді блакитні очі Франца Дойчера і прошепотів:
— У великодній понеділок.
Секунда — і ніж взявся за його волосся. Для Лізель за цей період життя це була вже друга стрижка. Волосся єврея обрізали іржавими ножицями. Волосся її найкращого друга — блискучим ножем. І жоден з них не платив за стрижку.
Щодо Руді, то цього року він уже ковтав багнюку, купався в добриві, його мало не задушив малолітній злочинець, а зараз йому дісталося трохи десерту — привселюдне приниження на Мюнхенській вулиці.
Здебільшого його чуб легко піддавався Дойчеру, але з кожним помахом ножа залишалося кілька волосин, які відчайдушно чіплялися за життя, тому їх видирали з коренем. Щоразу, коли видирали волосинку, Руді морщився, його підбите око пульсувало, а ребра обпікало болем.
— Двадцяте квітня тисяча вісімсот вісімдесят дев’ятого року! — напучував його Франц. Коли він забрав свою банду і пішов, а натовп кудись розсіявся, залишилися тільки Лізель, Томмі і Крістіна.
Руді тихенько лежав на землі, вбираючи вологу.
Отож, у нас залишився його останній, третій дурнуватий вчинок — пропуск зборів «Гітлер’юґенд».
Руді не одразу припинив відвідувати збори — хотів показати Францу Дойчеру, що не боїться його, але минуло кілька тижнів, і Руді зовсім їх закинув.
Гордо одягнений у форму, він крокував Небесною вулицею разом з Томмі, своїм вірним підданим.
Але замість того, щоб іти на збори «Гітлер’юґенд», обоє виходили з міста і йшли берегом річки Ампер, пускали камінці, кидали у воду величезні каменюки і, загалом, не займалися нічим корисним. Руді намагався гарненько забруднити форму, щоб дурити маму — принаймні до того часу, поки не прийшов перший лист. Саме тоді він почув страшне запрошення на кухню.
Спочатку батьки погрожували. Він все одно не ходив.
Тоді просили піти. Але Руді й далі противився.
Врешті з’явилася можливість перейти до іншого підрозділу і хлопець повернувся на путь істинний. Це сталося дуже вчасно, бо, якби він і далі пропускав збори, батьків би оштрафували за його прогули. Старший брат Курт поцікавився, чи він не хотів би приєднатися до Flieger[46]-підрозділу, що спеціалізувався на вивченні літаків і пілотування. Здебільшого вони конструювали моделі літаків, і там не було Франца Дойчера. Руді погодився, а разом з ним перейшов і Томмі. Це вперше у житті його дурнуватий вчинок приніс хоч якусь користь.
Коли у новому підрозділі йому ставили славнозвісне запитання про фюрера , Руді усміхався і відповідав:
— Двадцяте квітня 1889 року, — а тоді шепотів Томмі на вухо зовсім іншу дату, до прикладу день народження Бетховена, Моцарта чи Штрауса. Про композиторів їм розповідали у школі, і з цими уроками, попри його очевидну нетямущість, у Руді не було жодних проблем.
Плавуча книжка (Частина ІІ)
На початку грудня Руді Штайнер нарешті отримав свою перемогу, хоча й у досить незвичний спосіб.
То був холодний, але спокійний день. От-от мав випасти сніг.
Після уроків Руді та Лізель забігли до крамниці Алекса Штайнера, а коли поверталися додому, побачили, як з-за рогу виходить його старий товариш Франц Дойчер. Лізель, була у неї віднедавна така звичка, всюди носила з собою «Свистуна». Їй подобалося відчувати книжку в руках. Гладенький корінець і гострі кути сторінок. Саме вона першою запримітила Дойчера.
— Дивись! — показала дівчинка.
Франц бадьоро крокував назустріч разом з лідером іншого підрозділу «Гітлер’юґенд».
Руді втиснувся в себе. Торкнувся ока, що потроху заживало.
— Не сьогодні. — Він оглянув вулиці. — Якщо обійдемо церкву, можемо піти вздовж річки і зрізати шлях.
Лізель без зайвих слів рушила за Руді, і вони успішно уникли зустрічі з його мучителем — щоб перестріти іншого.
Спершу вони нічого не запідозрили.
Зграя, що перетинала міст і курила цигарки, — та це може бути будь-хто, але, коли обидві компанії впізнали одна одну, повертати назад було вже надто пізно.
— Ой, лишенько, вони нас побачили.
Віктор Хеммель посміхнувся.
Говорив він дуже люб’язно. А це могло означати лише одне — чекай якогось підступу.
— Так, так, чи це часом не Руді Штайнер і його мала шльондра? — Він легенько підійшов до них і вирвав у неї з рук «Свистуна» . - І що це ми читаємо?
— Це наші з тобою справи. — Руді намагався його напоумити. — Її це не стосується. Досить, віддай книжку.
- «Свистун» . — Тепер він звертався до Лізель. — І як, цікава?
Вона кашлянула.
— Непогана. — На жаль, дівчинка себе видала. Очима. У них відбивалося хвилювання. Лізель одразу впізнала ту мить, коли Віктор Хеммель збагнув, що книжка — це дуже цінний трофей.
— Знаєш що? — сказав він. — Я віддам її, за п’ятдесят марок.
— П’ятдесят марок! — Це озвався Анді Шмайкль. — Вікторе, ти що, та за такі гроші можна купити тисячу книжок.
— Хіба я тебе про щось питав?
Анді затих. Ніби різко захряснув рота.
Лізель спробувала показати байдужний вираз.
— Можеш залишити собі. Я вже все одно її прочитала.
- І що сталося в кінці?
Та щоб тобі!
Вона ще не дійшла до кінця.
Лізель вагалася, і Віктор Хеммель одразу її розкусив.
46
Літак (нім.).