Крадійка книжок
- Автор: Зузак Маркус
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978- 617-12-0092-0
- Переводчик: Наталія Гоїн
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Крадійка книжок». Краткое содержание книги:
— Мене від тебе вже верне, — відповіла Лізель, сподіваючись, що він не помітив невикінченої легенької посмішки, що злетіла з її губ.
На Небесній вулиці Руді вихопив книжку. Під світлом ліхтаря він прочитав її назву, дивуючись, про що вона.
Лізель замріяно пояснила:
— Про одного вбивцю.
- І все?
— А ще про поліцейського, який намагається його впіймати.
Руді повернув їй книжку.
— До речі, думаю, нам обом перепаде, коли повернемось додому. Особливо тобі.
— Чого це?
— Ну, ти знаєш… твоя мама.
— Що моя мама? — Лізель використала кричуще право тих, у кого є сім’я. Такі люди полюбляють скиглити, нарікати і критикувати членів своїх сімей, але іншим цього не дозволяють. Саме так вони виявляють підтримку і вірність своїй сім’ї. — З нею щось не так?
Руді відступив.
— Вибач, Saumensch . Я не хотів тебе образити.
Навіть у темряві Лізель помітила, що Руді дорослішає. Його обличчя витягувалося. Білявий чуб потроху темнів, і риси теж змінювалися. Але було і те, що ніколи не зміниться. На нього просто неможливо довго сердитись.
— У вас сьогодні щось смачненьке на вечерю? — запитав хлопець.
— Сумніваюся.
- І в нас. Жаль, що не можна їсти книжки. Артур Берґ одного разу сказав щось таке. Пам’ятаєш?
Поки йшли додому, вони у подробицях пригадували добрі старі часи, а Лізель частенько кидала погляд на «Свистуна» , на його сіру обкладинку і виведену чорними літерами назву.
Перед тим як розійтися по домівках, Руді на мить затримався і сказав:
— Бувай, Saumensch. — Він посміхнувся. — Гарних снів, крадійко книжок.
Це вперше Лізель нарекли її титулом, і вона не змогла приховати, що він їй дуже подобався. Як ми з вами уже знаємо, вона і раніше крала книжки, але наприкінці жовтня 1941 року це її ремесло визнали офіційно. Тієї ночі Лізель Мемінґер справді стала крадійкою книжок.
Три дурнуваті вчинки у виконанні Руді Штайнера
РУДІ ШТАЙНЕР, СПРАВЖНІЙ ГЕНІЙ
1. Він поцупив найбільшу картоплину у Мамера, місцевого бакалійника.
2. Кинув виклик Францу Дойчеру на Небесній вулиці.
3. Узагалі перестав відвідувати збори «Гітлер ’ юґенд».
Причиною першого вчинку Руді стала жадібність. Був звичайний похмурий день середини листопада 1941 року.
Перед тим Руді вдалося хвацько — що тут скажеш, справжнісінький малолітній кримінальний геній — прослизнути поміж чергою жінок з картками. Його майже ніхто не помітив.
Проте, хоч би яким непомітним він був, хлопець додумався вихопити з лотка найбільшу картоплину — саме ту, на яку накинула оком ледь не половина черги. Отож, усі дивилися, як тринадцятирічна долоня нависла над картоплиною і схопила її. Юрба кремезних німкень викрила крадія, і Томас Мамер стрімголов кинувся до свого брудного овоча.
- Meine Erd Е apfel! — вигукнув він. — Мої земляні яблука.
Руді досі стискав у руках картоплину (вона не поміщалася йому в одній долоні), а жінки обступили його, ніби зграя забіяк. Треба було негайно якось викручуватись.
— Моя сім’я, — почав виправдовуватись Руді. Такий доречний струмок прозорої рідини якраз вчасно побіг йому з носа. Хлопець вирішив його не витирати. — Ми всі голодуємо. Моїй сестричці потрібне нове пальто. Попереднє у неї вкрали.
Але Мамер не був простаком. Досі тримаючи Руді за комір, він сказав:
- І ти хочеш одягнути її у картоплю?
— Ні, пане. — Він навскоси зазирнув у видиме йому око його піймача. Мамер був як діжка з двома простріленими дірками-очима. Його зуби тулилися одне до одного, ніби юрмище футбольних вболівальників. — Три тижні тому ми обміняли всі наші карточки на пальто, і тепер не маємо що їсти.
Бакалійник однією рукою притримував Руді, а в другій стискав картоплину. Він кинув дружині страшне слово:
- Polizei .
— Не треба, — заблагав Руді, - будь ласка. — Пізніше він скаже Лізель, що анітрохи не налякався, але тієї миті його серце мало не розірвалося, це точно. — Не треба поліції. Будь ласка, не треба поліції.
- Polizei . — Мамер залишався незворушним, а хлопець виривався і боровся з повітрям.
Того дня у черзі стояв учитель, пан Лінк. Він належав до тих працівників школи, які не були священиками і черницями. Руді знайшов його у юрбі і зазирнув йому у вічі.
— Пане Лінк. — Це був його останній шанс. — Пане Лінк, скажіть йому, будь ласка. Скажіть йому, який я бідний.
Бакалійник запитально глянув на вчителя.
Пан Лінк вийшов вперед і підтвердив:
— Це правда, пане Мамер. Хлопчик дійсно бідний. Він мешкає на Небесній вулиці. — Юрба, що здебільшого складалася з жінок, загомоніла, адже усі знали, що Небесна вулиця — це приклад далеко не бездоганного Молькінзького життя. Вона добре відома своїми бідними мешканцями. — У нього вісім братів і сестер.
Вісім!
Руді ледь стримав посмішку, хоча бакалійник досі його не відпустив. Принаймні тепер брехав вчитель. Якимось дивом він додав Штайнерам іще трьох дітей.
— Він часто приходить до школи без сніданку, — і юрба жінок знову загомоніла. Картину ніби вкрили шаром фарби, додаючи їй яскравості і експресії.
— То, виходить, йому можна красти мою картоплю?
— Та ще й найбільшу! — вигукнула якась жінка.
— Не втручайтесь, пані Метцинґ, - застеріг Мамер, і жінка одразу заспокоїлась.
Спершу всі витріщалися на Руді і його тонку шию. Тепер усі погляди металися від Руді до Мамера з його картоплиною — від доброго до поганого, — але що змусило бакалійника змилосердитися над хлопцем, ми ніколи не дізнаємось.
Жалюгідний вигляд Руді?
Великодушність пана Лінка?
Надокучлива пані Метцинґ?
Хоч би як там було, Мамер кинув картоплину на купу і потягнув Руді зі своєї крамниці. Гарненько копнув його під зад правим черевиком і застеріг:
— Щоб я тебе тут більше не бачив.
Знадвору Руді спостерігав, як Мамер зайшов за прилавок, щоб вручити наступному покупцеві порцію їжі і свого сарказму.
— Мені от цікаво, яку ви попросите картоплину, — сказав він, одним оком наглядаючи на хлопцем.
Для Руді цей випадок став іще однією поразкою.
Другий дурнуватий вчинок був таким же небезпечним, як і попередній, але з інших причин.
Ця суперечка закінчилася для Руді підбитим оком, потовченими ребрами і новою стрижкою.
На зборах «Гітлер’юґенд» Томмі знову вскочив у халепу, а Франц Дойчер тільки й чекав, коли Руді вступиться за хлопця. Чекати йому довелось недовго.
Руді і Томмі отримали чергову різнобічну муштру, поки всі інші пішли всередину вивчати тактику. Вони бігали на холоді, а у вікнах виднілися теплі голови і плечі. Але навіть тоді, коли вони приєдналися до інших, муштра для них не закінчилася. Тільки-но Руді бухнувся у кутку і пальцем струсив на вікно грязюку з рукава, Франц Дойчер вистрелив у нього своїм улюбленим запитанням:
— Коли народився наш фюрер, Адольф Гітлер?
Руді глянув на нього.
— Що?
Запитання повторили, і нетямущий Руді Штайнер, який добре знав, що було це 20 квітня 1889 року, назвав дату народження Ісуса Христа. Він навіть згадав про Вифлеєм, щоб відповідь була соліднішою.
Франц потер руки.
Дуже поганий знак.
Він підійшов до Руді і наказав вийти надвір для додаткових кругів навколо майданчика.
Руді пробіг їх наодинці, і після кожного кола його знову запитували про день народження фюрера. Йому довелося пробігти сім кіл, поки відповідь не була правильною.
Та головна халепа виникла через декілька днів після зборів.