Білий домініканець
- Автор: Майринк Густав
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: ЛА Піраміда
- ISBN: 978-966-441-278-7
- Переводчик: Ігор Андрущенко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Білий домініканець». Краткое содержание книги:
Білий домініканець давно вже вільний від гріха й чесноти, тож вільний від будь-яких ілюзій. Він — височенний верх, який постав з первісної безодні; він — сад, дерева в якому — такі, як ми, люди; він — Великий мандрівець, який з вічності зійшов у нескінченність, а ми пнемося, щоб піднятися з нескінченності у вічність.
Я не міг добрати причини цієї переміни, однак те, що на місці, де була похована моя Офелія, стоїть статуя Діви Марії, зачепило мене за саму душу, мов якесь врочисте диво.
Коли згодом я зустрів капелана, то насилу його впізнав — так він постарів.
Мій батько іноді заходив до нього і щоразу передавав мені від нього привіти, та вже з рік я його не бачив.
Він і сам дуже здивувався, коли побачив мене, і з подивом обмацав мене очима і ніяк не міг повірити, що це я.
— Пан барон просив мене не приходити до нього в будинок, — пояснив він мені, — він сказав, що Вам треба кілька років побути на самоті. Я свято виконував його не зовсім зрозуміле мені бажання…
Я здавався собі людиною, яка повернулася до рідного міста після довгих мандрів: я зустрічав дорослих, яких знав іще дітьми, я бачив серйозні обличчя, на яких досі цвіла юнача усмішка; квітучі дівчата перетворилися на заклопотаних жінок…
Не можу сказати, що почуття внутрішнього заціпеніння тоді кудись поділось, а проте, до нього долучилась якась тонка заслона, що дозволила мені скидати на світ довкола більш людським оком. Я казав собі, що вся притичина — у диханні тієї тваринної сили життя, яка з духівницею перейшла мені від батька.
Коли капелан інстинктивно відчув цей вплив, то перейнявся до мене великою симпатією і відтоді частенько заходив до мене у вечірню пору.
— Завжди, коли я поруч з Вами, — казав він, — мені здається, ніби переді мною сидить мій старий друг.
Принагідно він докладно розповідав мені, що сталось у місті за ці роки.
І я знову видобув у своїй пам’яті минуле.
— Пам’ятаєте, Христофоре, як Ви маленьким хлопчиком говорили, що Вас сповідував Білий домініканець? Я спершу не був упевнений, що це правда, думаю, може, то розпалилася Ваша уява, бо те, що Ви розповідали, перевершувало силу моєї віри. Я довго вагався між сумнівом і припущенням, що це могло бути диявольським привидом або одержимістю, якщо це звучатиме приємніше для вашого вуха. Втім, нині, коли сталося вже стільки всього нечуваного, у мене для всього цього є лише одне пояснення: наше місто ось-ось побачить навіч якесь чудо!
— А що такого, власне, сталося? — запитав я. — Ви ж знаєте, що половину свого життя я був відрізаний від світу.
Капелан замислився.
— Найкраще відразу згадаю про останні події. Щоправда, не знаю, з чого й почати. Менше з тим: усе зайшло з того, що люди чимраз частіше запевняли, ніби на власні очі бачили на молодику, як церква наша відкидає якусь білу тінь, про що говорилось у легенді. Я намагався спростувати ці чутки, аж нарешті, сам — атож, сам! — побачив цю пригоду на свої очі. Але ходімо далі! Щоразу, коли я починаю говорити про це, на мене мов хто гарячого приску кидає. Та годі: я сам бачив домініканця! Боронь, Боже, мені розводитися з якимись описами, бо те, що я пережив, є для мене найсвятішою подією, яку можу собі тільки уявити!
— Ви вважаєте Білого домініканця людиною, що має особливу силу, чи Ви, Ваша всечесність, гадаєте, що йдеться про щось на кшталт примари?
Капелан зволікав з відповіддю.
— Сказати правду, я не знаю! Мені здалося, що на ньому був папський убір. Я гадаю… атож, я твердо знаю: це був світлий лик, спрямований у майбутнє. У мене було видіння майбутнього Великого Папи, який зватиметься «flos florum»… Будь ласка, більше ні про що мене не питайте! Згодом пішли поговори, що точильник Мучелькнаус з туги, що його дочка як у воду впала, звернувся з кругу. Я вирішив усе з’ясувати і хотів його втішити. Але… він мене втішив. Невдовзі я побачив, що переді мною людина непроста. А сьогодні ми всі вже знаємо, що він — чудотворник.
— Точильник — чудотворник? — здивувався я.
— Авжеж, звідки Вам знати, що зараз наше маленьке містечко ось-ось стане місцем паломництва! — закричав капелан, приголомшений. — Господи, невже Ви весь цей час проспали, як чернець з Гайстербаха[14]? Ви хіба не бачили статую Богородиці в саду?
— Так, я бачив її, — звів голос я, — але за яких обставин вона з’явилася? Поки що я не помітив, щоб сюди на прощу йшли тлуми!
— Це тому, — пояснив капелан, — що старий Мучелькнаус наразі подався у мандри і накладенням рук уздоровлює хворих. Люди до нього плавом пливуть. Ось чому місто зараз наче вимерло. Завтра на Благовіщення він знову повернеться в місто.
14
Йдеться про відому середньовічну легенду. Герої її, відомий своєю вченістю, замислився одного разу над відносністю часу, вичитавши фразу у Святому Письмі «в Господа один день немов тисяча років, а тисяча років немов один день!» (Євангеліє від Петра 2, 3, 8). Снуючи думки, він вийшов за межі монастиря, коли перед ним раптом пурхнула якась пташина і завела якусь чарівну пісню. Ступаючи слідом за нею, він, урешті-решт, увійшов у густий ліс і незчувся, як заснув. Коли пісня урвалась, і чернець вернув до монастиря, з’ясувалося, що за цей час спливло кілька десятків років (Goswin Peter Gath. Rheinische Legenden. — Greven Verlag, Köln, 1955. — S. 178—181).