Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку

Тотальність участі возного у судівництві (за словами автора XVI ст. Лукаша Гурніцкого, «mało nie wszystko prawo wasze na woźnym […] zawisło»[211]) часто робила його об’єктом впливу, а інколи і погроз, що не дало можливості усталитися цьому інституту.

Викладене, серед іншого, опосередковано зумовлювало зміст правовідносин, що складалися між суб’єктами судово-владних відносин на українських землях ВКЛ, КП і Речі Посполитої. Давня правова традиція у поєднанні з суспільно-правовими трансформаціями вимагала особливого владного і водночас арбітражного характеру судочинства, яке мало поєднувати елементи імперативності й диспозитивності з тим, щоб «старина» і «новина», політичні, владні й економічні амбіції, насамперед шляхти, не знищили державний організм.

Очевидно, що скласти цілісне уявлення про судову владу можна, аналізуючи її прояви в усіх судах, які становили досить розгалужену судову систему. Кожен з них мав свої особливості. Так, щодо церковних судів, дослідники відзначають їх еволюцію в бік обмеження кола справ, підсудних духовному суду, дедалі частіше звертання до джерел світського права, звуження компетенції церкви, уподібнення доменіального суду церкви до світського доменіального суду[212]. Українські міста з магдебурзьким правом не відігравали вирішальної ролі в державно-суспільних процесах, а судівництво в них позначалося впливами як українського звичаєвого права, Литовського статуту, так і традиціями громадського правування[213].