У війни не жіноче обличчя
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-568-4
- Переводчик: Володимир Рафєєнко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «У війни не жіноче обличчя». Краткое содержание книги:
Книга-сповідь, документ людської пам’яті, запис історій жінок, яким війна дала в руки зброю для захисту рідної землі від фашизму. Це дослідження духовного світу жінок, що виживали в нелюдських умовах війни.
«Зроду б не повірила... Я не знала про себе, що зможу спати на ходу. Ідеш і в строю спиш, наштовхнешся на того, хто попереду йде, прокинешся на секунду, далі спиш. Солдатський сон усюди солодкий. А якось у темряві мене не вперед, а вбік хитнуло, я і пішла полем, іду і сплю. Аж поки в якусь канаву не впала, тоді прокинулася — і бігом наздоганяти своїх.
Солдати сядуть на привалі — одна самокрутка на трьох. Поки перший курить, другий і третій сплять. Навіть похропують...»
«Не забуду: привезли пораненого, зняли з нош... Хтось узяв його руку: "Ні, він мертвий". Відійшли. І тут поранений зітхнув. Я встала на коліна перед ним, коли він зітхнув. Заголосила і кричу: "Лікаря! Лікаря!" Лікаря піднімають, трясуть, а він знову падає, як сніп, так міцно спить. Не спромоглися його розбудити навіть нашатирем. Він перед цим три доби не спав.
А які важкі поранені взимку... Задубілі гімнастерки — через кров і снігову воду, кирзові чоботи в крові з льодом — не розрізати. Усі вони холодні, як мерці.
У вікно подивишся — зима і краса невимовна. Чарівні білі ялинки. На секунду все забудеш... І знову...»
«Це був батальйон лижників... Там лише десятикласники... їх із кулемета прошили... Його такого привозять, він плаче. І ми їхнього віку, але вже старшими почувалися. Обіймеш його: "Дитя любе". А він: "Побувала б ти там, не сказала б тоді — дитя". Він помирає і кричить усю ніч: "Мамо! Мамо!" Там було курських двоє хлопців, ми їх звали "курські солов’ї". Прийдеш будити, він спить, у нього слина на губах. Зовсім малесенькі...»
«Цілодобово стояли біля операційного столу... Стоїш, а руки самі падають. Буває, увіткнешся головою прямо в оперованого. Спати! Спати! Спати! У нас набрякали ноги, не вміщалися в кирзові чоботи. Так очі втомляться, що важко їх заплющити...
У моєї війни три запахи: крові, хлороформу і йоду...»
«О-ох! А рани... Великі, глибокі, рвані... Можна було збожеволіти... Осколки з куль, гранат, набоїв у голові, в кишках — у всьому тілі, водночас із металом виймаємо з тіла солдатські ґудзики, шматки шинелі, гімнастерки, шкіряних ременів. В одного солдата всі груди розкидано, серце можна побачити... Ще б’ється, але він вмирає... Роблю останню перев’язку і ледве тримаюся, щоб не заплакати. Швидше, думаю, скінчити і де-небудь забитися в куток і наплакатися. А він мені: "Дякую, сестричко..." і простягає в руці щось маленьке, металеве. Я розгледіла: схрещена шабля і рушниця. "Навіщо віддаєш?" — запитую. — "Мама казала, що цей талісман врятує мене. Але він мені вже не потрібен. Може, ти щасливіша за мене?" — сказав так і відвернувся до стінки.
Ввечері кров у волоссі, пробивається через халат до тіла, вона на шапочках і масках. Чорна, тягуча, змішана з усім, що міститься всередині людини. Із сечею, з калом...
А іноді покличе хтось: "Сестричко, у мене нога болить". А ноги немає... Більше за все боялася носити мертвих, вітерець підніме простирадло — і він на тебе дивиться. Не могла нести, якщо був із розплющеними очима, візьму і прикрию...»
«Привезли пораненого... Лежить на ношах весь забинтований, у нього було поранення голови, його ледве видно.
Ледь-ледь. Але, мабуть, я йому когось нагадала, він мене кличе: "Ларисо... Ларисо... Лорочко..." Напевно, дівчину, яку він кохав. А це — моє ім’я, але я знаю, що ніколи цього чоловіка не зустрічала, а він кличе мене. Я підійшла, ніяк не зрозумію, все придивляюся. "Ти прийшла? Ти прийшла?" Я за руку його взяла, нагнулася... "Я знав, що ти прийдеш..." Він щось шепоче, але я не розумію, що він шепоче. І тепер не можу спокійно розповідати, як згадаю той випадок, сльози пробиваються. "Я, — каже, — коли йшов на фронт, не встиг тебе поцілувати. Поцілуй мене..."
І я нахилилася над ним і поцілувала. У нього сльоза випорснула і попливла в бинти, сховалася. І кінець. Він помер...»
Про смерть і подив перед смертю
«Люди не хотіли помирати... Ми на кожен стогін відгукувалися, на кожен крик. Мене один поранений, як відчув, що помирає, ось так за плече обхопив, обійняв і не відпускає. Йому здавалося, якщо хтось поруч із ним, якщо сестра поруч, то від нього життя не піде. Він прохав: "Ще б п’ять хвилинок пожити. Ще би дві хвилинки..." Одні помирали нечутно, потихеньку, інші кричали: "Не хочу помирати!" Лаялися: твою мать... Один раптом заспівав... Заспівав молдавську пісню... Людина помирає, але все одно не усвідомлює, не вірить, що помирає. А ти бачиш, як з-під волосся повзе жовтий-жовтий колір, як тінь спочатку рухається обличчям, йде під одяг... Уже лежить мертвий, а на обличчі якийсь подив, ніби він лежить і гадає: як це я помер? Невже я помер?