У війни не жіноче обличчя

«Сорок другий рік... Мене призначили командиром дивізіону. Комісар полку попередив: "Майте на увазі, капітане: ви приймаєте не звичайний, а "дівочий" дивізіон. Половина його складу — дівчата, і до них має бути особливий підхід, особлива увага й турбота". Я, звісно, знав, що в армії служать дівчата, але не чітко собі це уявляв. Ми, кадрові офіцери, трохи насторожено спостерігали, як "слабка стать" опановує військову справу, яка споконвіку вважалася чоловічою. Ну, скажімо, медичні сестри — то звично. Вони добре себе зарекомендували ще за часів Першої світової війни, потім — у громадянську. А що робити дівчатам у зенітній артилерії, де треба тягати пудові набої? Як розмістити їх на батареї, де лише одна землянка, а до складу обслуги входять і чоловіки? Їм доведеться годинами сидіти на приладах, а ті залізні, сидіння на гарматах теж залізні, а це ж дівчата, їм не можна. Де вони будуть, нарешті, мити і сушити волосся? Виникало безліч запитань, така то була незвичайна справа...

Почав ходити на батареї, придивлятися. Зізнаюся, що трохи незручно було: дівчина на посту з гвинтівкою, дівчина

на вишці з біноклем — я ж із передової прийшов, з фронту. І такі різні вони — сором’язливі, боязкі, манірні й рішучі, з запалом. Підкорятися військовій дисципліні вміють не всі, жіноча натура противиться армійському ладу. То вона забула, що їй наказано було зробити, то отримала з дому листа і ранок весь проплакала. Покараєш, а іноді скасуєш покарання — шкода. Думки були такі: "Пропав я з цим народом!" Але невдовзі мені довелося відмовитися від усіх своїх сумнівів. Дівчата стали справжніми солдатами. Пройшли ми з ними тяжкий шлях. Приїжджайте. Будемо довго говорити...»