У війни не жіноче обличчя
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-568-4
- Переводчик: Володимир Рафєєнко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «У війни не жіноче обличчя». Краткое содержание книги:
Книга-сповідь, документ людської пам’яті, запис історій жінок, яким війна дала в руки зброю для захисту рідної землі від фашизму. Це дослідження духовного світу жінок, що виживали в нелюдських умовах війни.
Повернувся з Казахстану після смерті Сталіна... Хворий. Дітей у нас немає. Мені не треба згадувати про війну, я воюю протягом усього життя...»
Написати свої спогади наважуються не всі, та й не у всіх виходить — висловити на папері свої почуття і думки. «Сльози заважають...» (А. Буракова, сержант, радистка). І листування, усупереч сподіванню, дає лише адреси та нові імена.
«Металу в мені досить... Осколок від поранення під Вітебськом ношу в легенях за три сантиметри від серця. Другий осколок — праворуч у легенях. Два — в ділянці живота...
Ось моя адреса... Приїжджайте. Не можу далі писати, нічого не бачу крізь сльози...»
В. Громова,
санінструктор
«Нагород великих не маю, лише медалі. Не знаю, чи зацікавить вас моє життя, але хотілося б комусь його розповісти...»
В. Воронова,
телефоністка
«...Жили ми з чоловіком на Крайній Півночі, в Магадані. Чоловік працював шофером, я — контролером. Щойно почалася війна, ми обидва попросилися на фронт. Нам відповіли, що працюйте там, де ви потрібні. Тоді ми послали телеграму на ім’я товариша Сталіна, що вносимо п’ятдесят тисяч рублів (на ті часи великі гроші, це все, що у нас було) на побудову танка і хочемо удвох іти на фронт. Нам прийшла подяка від уряду. І в сорок третьому році мені й чоловікові дали направлення до Челябінського танко-технічного училища, яке ми закінчили екстерном.
Там же одержали танк. Ми обидва стали старшими механіками-водіями, а в танку має бути лише один механік-водій. Командування вирішило призначити мене командиром танка "ІС-122" а чоловіка — старшим механіком-водієм. І так ми дійшли до Німеччини. Обидва поранені. Маємо нагороди.
Було чимало дівчат-танкісток на середніх танках, а ось на важкому — я єдина. Іноді думаю: записати б комусь із письменників моє життя. Сама я не вмію як слід...»
А. Бойко,
молодший лейтенант, танкіст
«Сорок другий рік... Мене призначили командиром дивізіону. Комісар полку попередив: "Майте на увазі, капітане: ви приймаєте не звичайний, а "дівочий" дивізіон. Половина його складу — дівчата, і до них має бути особливий підхід, особлива увага й турбота". Я, звісно, знав, що в армії служать дівчата, але не чітко собі це уявляв. Ми, кадрові офіцери, трохи насторожено спостерігали, як "слабка стать" опановує військову справу, яка споконвіку вважалася чоловічою. Ну, скажімо, медичні сестри — то звично. Вони добре себе зарекомендували ще за часів Першої світової війни, потім — у громадянську. А що робити дівчатам у зенітній артилерії, де треба тягати пудові набої? Як розмістити їх на батареї, де лише одна землянка, а до складу обслуги входять і чоловіки? Їм доведеться годинами сидіти на приладах, а ті залізні, сидіння на гарматах теж залізні, а це ж дівчата, їм не можна. Де вони будуть, нарешті, мити і сушити волосся? Виникало безліч запитань, така то була незвичайна справа...
Почав ходити на батареї, придивлятися. Зізнаюся, що трохи незручно було: дівчина на посту з гвинтівкою, дівчина
на вишці з біноклем — я ж із передової прийшов, з фронту. І такі різні вони — сором’язливі, боязкі, манірні й рішучі, з запалом. Підкорятися військовій дисципліні вміють не всі, жіноча натура противиться армійському ладу. То вона забула, що їй наказано було зробити, то отримала з дому листа і ранок весь проплакала. Покараєш, а іноді скасуєш покарання — шкода. Думки були такі: "Пропав я з цим народом!" Але невдовзі мені довелося відмовитися від усіх своїх сумнівів. Дівчата стали справжніми солдатами. Пройшли ми з ними тяжкий шлях. Приїжджайте. Будемо довго говорити...»
І. А. Левицький,
колишній командир п’ятого дивізіону
сімсот вісімдесят четвертого
зенітно-артилерійського полку
Адреси різні: Москва, Київ, місто Апшеронськ Краснодарського краю, Вітебськ, Волгоград, Ялуторовськ, Суздаль, Галич, Смоленськ... Як охопити? Країна величезна. І тут у пригоді стає випадок. Несподівана підказка. Одного дня пошта приносить запрошення від ветеранів шістдесят п’ятої армії генерала П. І. Батова: «Збираємося ми зазвичай шістнадцятого-сімнадцятого травня в Москві на Красній площі. І традиція, і обряд. Приїжджають усі, кому ще під силу. Їдуть із Мурманська і Караганди, з Алма-Ати та Омська. Звідусіль. З усією нашої неосяжної Батьківщини... Словом, чекаємо...»