Шлях королів. Хроніки Буресвітла

Сет-син-сина-Валлано, Заблудлий із Шиновару, сидів на дерев’яній підлозі таверни, і лавісове пиво повільно просочувало його коричневі штани.

Брудний, заношений та обтріпаний, його одяг сильно відрізнявся від того простого, проте елегантного білого вбрання, яке він носив понад п’ять років тому, коли вбив короля Алеткару.

Голова опущена, руки на колінах, зброї немає. Він роками не прикликав Сколкозбройця і, здавалося, стільки ж не мився. Сет не скаржився. Якщо виглядаєш наче лайдак, то й довколишні ставляться до тебе як до лайдака. А лайдаків не посилають убивати людей.

— То, кажеш, він виконає все, що ти забажаєш? — запитав один із шахтарів, які сиділи за столом. Його одяг був ненабагато кращий від Сетового: вкритий таким шаром бруду й пилу, що складно було сказати, де закінчувалася брудна шкіра й починалася брудна тканина. Їхня компанія складалася з чотирьох чоловіків із глиняними кухлями в руках. У кімнаті смерділо тванню та потом. Стеля була низька, вікна — і то лише з підвітряної сторони — просто щілинами. Стіл був на живу нитку скріплений кількома шкіряними ременями, позаяк стільниця посередині розкололася надвоє.

Тук, нинішній Сетів господар, поставив свій кухоль на похилий край столу, що просідав під вагою його руки.

— Угу, зробить що завгодно. Гей, курпе, ану глянь сюди.

Сет звів очі. На місцевому бавському діалекті курп означало «дитина». Він звик до таких зневажливих кличок. Хоча йому йшов тридцять п’ятий рік — і сьомий, відколи його оголосили Заблудлим, — однак через властиві шинам великі, круглі очі, невисокий зріст і схильніть до облисіння жителі Сходу твердили, що ті схожі на дітей.

— Встань, — наказав Тук.

Сет підкорився.

— Пострибай.

Сет виконав наказ.

— Вилий Тонове пиво собі на голову.

Сет потягнувся за кухлем.

— Гей, ти! — крикнув Тон, відсовуючи глиняну посудину. — Ану припини! Я ж іще не допив!

— Бо якби допив, — відказав Тук, — то як би він вилив його собі на голову?

— Нехай зробить щось інше, — пробурчав Тон.

— Що ж, можна, — Тук витягнув з-за халяви ножа й кинув його Сетові. — Курпе, поріж собі руку.

— Туку… — гугнявим від застуди голосом промовив інший чоловік на ймення Амарк, — так не робиться, і ти це знаєш.

Тук не скасовував наказу, тож Сет виконав його: підхопивши ніж, узявся різати руку. З-під брудного леза сочилася кров.

— Переріж собі горлянку, — сказав Тук.

— Туку, облиш! — знову втрутився Амарк, підводячись. — Я не…

— Цить уже, — кинув Тук. Тепер за ними спостерігали й іще кілька компаній, що сиділи за іншими столами. — Зараз усе зрозумієш. Курпе, переріж собі горлянку.

— Я не маю права зазіхати на власне життя, — тихо проговорив Сет бавською мовою. — Оскільки я Заблудлий, природа мого страждання полягає в забороні пізнати смак смерті від власної руки.

Із дурнуватим виглядом Амарк опустився на місце.

— Прародителько праху, — сказав Тон, — він що, завжди так балакає?

— Так — це як? — запитав Тук, зробивши великий ковток із кухля.

— Гладко, складно, правильно — немов світлоокий.

— Ага, — відказав Тук. — Він як раб, тільки кращий, бо він — шин. Не втікає, не огризається — нічого такого. І платити йому не треба. Як паршмен, але розумніший. Вартує цілої купи сфер, я б сказав, — він обвів присутніх поглядом. — Могли б узяти його з собою горбатитися в шахті, а платню забирали б собі. Він робив би те, чого ви не хочете. Чистив убиральню, білив хату. Словом, приносив би користь.

— І де ж ти його такого надибав? — запитав один із присутніх, чухаючи підборіддя. Тук був перекотиполем, і тинявся від одного містечка до іншого в пошуках роботи. Показуючи Сета, він швидко заводив друзів.

— О, та це ціла історія, — відповів Тук. — Ішов я якось горами, що на південь звідси, і почув якесь, знаєте, дивне завивання. Не таке, як-от, бува, вітер… Ну і…

Його розповідь була чистісінькою вигадкою. Попередній господар Сета — хлібороб з одного із ближніх сіл — віддав його Тукові за мішок насіння. А селянину він дістався від мандрівного купця, який роздобув його у шевця, а той виграв його в підпільну азартну гру. А до нього були ще кілька дюжин.

Спочатку темноокому простолюду подобалося це нове для них відчуття — мати у власності людину.

Більшості з них раби були не по кишені, а паршмени коштували ще дорожче. Тож завести когось на кшталт Сета й помикати ним і справді було новинкою. Він мив підлогу, пиляв дрова, допомагав у полі, переносив вантажі. Дехто ставився до нього добре, а дехто — ні.

Та зрештою вони завжди здихувалися його.

Напевно, нутром відчували правду: він був здатен на значно більше, ніж те, що вони насмілювалися йому доручати. Мати власного раба — це одна справа. Та якщо цей раб говорив, мов світлоокий, і знав більше за господаря? Це змушувало їх ніяковіти.

Сет намагався грати свою роль, пробував прикинутися менш вишуканим. Це давалося йому дуже важко. Виявилося майже неможливим. Що б сказали ці люди, якби дізналися, що той, хто випорожнює їхні нічні посудини, — Сколкозбройний і Приборкувач сплесків? Вітробігун, наче Променисті за старожитніх часів? Що коли він прикликaє свого Клинка, його очі з темно-зелених стають світло-сапфіровими і ледь не світяться — такий унікальний ефект породжує його меч?

І як же добре було, що вони не довідалися! Сет тріумфував: його таланти не знаходили застосування. Кожен день, коли йому наказували прибирати чи копати, замість того щоб убивати, ставав перемогою. Той вечір п’ятилітньої давнини все ще не давав йому спокою. Йому й до того наказували вбивати, але завжди потайки, тишком-нишком. Ще ніколи йому не давали таких цілеспрямовано жахливих інструкцій.

«Убивай, винищуй, мечем проклади собі шлях до короля. Нехай при цьому тебе побачать. Залишай свідків. Поранених, але живих…»

— …ось тоді-то він і присягнувся служити мені впродовж усього мого життя, — закінчив свою розповідь Тук. — І з того часу він зі мною.

Слухачі обернулися до Сета.

— Це правда, — мовив він, виконуючи попередньо отриманий наказ. — Від першого до останнього слова.

Тук усміхнувся. Він не почувався збентеженим через Сета: видно, вважав само собою зрозумілим, що той його слухається. Можливо, через це він залишатиметься його господарем довше, ніж інші.

— Що ж, — сказав Тук, — мені час іти. Завтра рано вирушати в путь. Побачити нові краї, пройти незвіданими дорогами…

Він любив удавати з себе бувалого у бувальцях мандрівника, хоча, наскільки Сет міг виснувати, той просто переміщувався в межах великого кола. У цій частині Бавландії було багато невеличких копалень — і, відповідно, невеличких селищ. Мабуть, Тук уже бував у цьому самому містечку кілька років тому, але на шахтах знаходилася робота для багатьох тимчасових працівників. Було малоймовірно, що його запам’ятають, якщо лише хтось не зверне уваги на просто жахливі перебільшення в його розповідях.

Жахливі чи ні, та все ж схоже було, що шахтарям кортіло добавки. Вони всіляко заохочували його, пропонували нову порцію випивки, і той скромно погодився.

Сет тихо сидів, підібгавши ноги й поклавши руки на коліна. По одній із них стікала кров. Чи знали паршенді, на що прирікали його, викинувши геть його присяжний камінь тієї ночі, коли втікали з Холінара? Сет повинен був знайти його, а тоді стояти там, при дорозі, гадаючи, чи не знайдуть і його та не стратять — сподіваючись, що знайдуть і стратять, — доки проїжджий купець не зацікавився ним, запитавши, у чому річ. На той момент Сет залишився в самій лише пов’язці на стегнах. Честь змусила його викинути біле вбрання, оскільки воно полегшило б його упізнання. Він мав берегти себе, щоб і далі страждати.

Після короткого пояснення, що залишало осторонь викривальні деталі, Сет опинився на задку купцевого воза. Цей торговець — його звали Авадо — був досить розумним, щоби збагнути, що внаслідок смерті короля чужинці могли стикнутися з поганим ставленням до себе. Тож він подався до Джа Кеведу, навіть не підозрюючи, що взяв собі за слугу вбивцю Ґавілара.