Шлях королів. Хроніки Буресвітла
- Автор: Сандерсон Брендон
- Год: 2019
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-66946-0
- Переводчик: Андрій Зорницький
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Шлях королів. Хроніки Буресвітла». Краткое содержание книги:
Біля пальців його ніг носилась риб’яча дрібнота. Поширені види, які нічого не варті. Маїб, яка стояла всередині, чаклуючи над казанком рибної юшки, кивнула йому. Це була повна жінка, котра роками полювала на Ішикка, намагаючись заманити його до шлюбу своїми кулінарними талантами. Може, одного дня він і згодиться стати її трофеєм.
Чужинці сиділи в кутку, за столом, який лише вони й могли обрати: трішки вивищеним над долівкою та з підставкою для ніг, щоб нетутешні їх, бува, не замочили. «Ну Раліку мій, ну й дурні! — подумав він із веселим подивом. — Ховаються від сонця в приміщенні, носять сорочки, щоби захиститись від його тепла, і тримають ноги сухими. Не дивно, що в голові у них таке робиться».
Кивнувши Маїб, він опустив відра на підлогу.
Вона глянула на нього.
— Добре порибалив?
— Жахливо.
— Ну що ж, Ішикку, тоді юшка для тебе сьогодні безкоштовна. Це тобі компенсація за прокляття Вун Макака.
— Красно дякую, — відказав він, беручи з її рук паруючу миску.
Жінка всміхнулася. Тепер він був її боржником. Скоро таких мисок назбирається достатньо, і йому доведеться одружитися з нею.
— Там у відрі на тебе чекає колґріл, — кинув він. — Спіймав сьогодні вранці.
На її повнуватому обличчі проступила розгубленість: колґріл — це дуже щасливий улов. З’ївши цю рибу, можна було на добрий місяць забути про болі в суглобах, а інколи ще й заздалегідь дізнаватися за формою хмар, коли у тебе загостюють друзі. Маїб була до колґрілів дуже охоча через болі в пальцях, що послав їй Ну Ралік. Один колґріл вартував двох тижнів юшки, тож тепер вона ставала його боржником.
— Щоб Вун Макак очей із тебе не зводив, — роздратовано пробурмотіла вона, підходячи й заглядаючи у відро. — А він нічогенький. І як би це мені коли-небудь зловити тебе, чоловіче?
— Я рибалка, Маїб, — відказав він, відсьорбнувши юшки: миска мала годящу форму, і пити можна було відразу з неї. — А рибалку нелегко впіймати. І ти це знаєш.
Ішикк пирснув сміхом і підійшов до своїх чужинців, поки Маїб виловлювала колґріла з відра.
Їх було троє. Два з них — темношкірі макабакі, хоч вони були найдивнішими з усіх макабакі, яких він коли-небудь бачив. Один жилавий і широкий у кості, хоча його одноплемінники зазвичай бували мініатюрними й тендітними, та ще й голомозий, наче коліно. Інший був вищий, мав коротке темне волосся, нерозвинені м’язи та широкі плечі. Ішикк подумки називав їх Буркотуном та Хамлом, маючи на увазі їхні особистісні риси.
Шкіра третього була помірно смаглявою — як-от в алетійця. Проте й у ньому проглядало щось не те: розріз очей не такий, як треба, та й акцент був аж ніяк не алетійським. Селайською він говорив гірше за інших двох, і зазвичай мовчав. Хоча виглядав зануреним у думки. Ішикк називав його Мислителем.
«Цікаво, як він заробив той шрам через усю голову», — подумав Ішикк. Життя за межами Чистозера було повне небезпек. Увесь час вíйни, особливо у східному напрямку.
— Ти запізнився, подорожній, — мовив високий, суворий на вигляд Хамло. У нього були статура й вигляд солдата, хоча жоден із трійці не мав при собі зброї.
Ішикк насупився й сів, неохоче витягаючи ноги з води:
— А хіба сьогодні не варлі-день?
— День правильний, друже, — відказав Буркотун. — Але ми домовлялися зустрітись опівдні. Розумієш, про що я?
— Більш-менш так і вийшло, — мовив Ішикк. Ні, ну чесне слово. Кому яке діло до того, котра зараз година? Чужинці. Завжди їм ніколи.
Буркотун тільки похитав головою, і Маїб принесла їм юшки. В усьому селищі лише її хижа чимось віддалено скидалася на трактир. Вона подала Ішикку м’яку матер’яну серветку та чималу чашу вина, намагаючись чимшвидше врівноважити ефект від його рибини.
— Що ж, — мовив Буркотун, — давай заслухаємо твій звіт, друже.
— Цього місяця я побував у Фу Раліс, Фу Намір, Фу Альбаст і Фу Мурін, — сказав Ішикк, відсьорбнувши юшки. — Ніхто не бачив того, кого ви шукаєте.
— А ти ставив правильні запитання? — втрутився Хамло. — Упевнений?
— Ще б пак, — відказав Ішикк, — адже я цим уже Ну Ралік зна відколи займаюся.
— П’ять місяців, — виправив його Хамло, — і то без жодних результатів.
Ішикк стенув плечима:
— А ви хочете, щоби я казки вам розповідав? Вун Макак був би мною вдоволений.
— Ні, друже, казок не треба, — кинув Буркотун. — Ми хочемо чути лише правду.
— Що ж, якраз її я вам щойно і виклав.
— І готовий заприсягтися Ну Раліком, цим вашим божком?
— Цитьте! — зашипів Ішикк. — Не вимовляйте його імені. Ви що, ідіоти?
Буркотун насупився.
— Але ж він ваш бог. Так? Чи це ім’я священне? І його не можна вимовляти?
Але ж і дурноверхими були всі чужинці. Звісно, що Ну Ралік був їхнім богом, але ж кожен із них прикидався, що це не так. Вун Макак — його молодший, злостивий брат — мав думати, що поклоняються йому, бо інакше його брали заздрощі. Про такі речі можна було говорити лише в священному гроті.
— Присягаюся Вуном Макаком, — сказав Ішикк, особливо підкреслюючи це ім’я. — Хай охороняє він мене та проклинає, скільки йому завгодно. Шукав я старанно. Жоден чужинець, схожий на того, що ви описуєте — білоголовий, гострий на язик та з клиноподібним обличчям, — там не з’являвся.
— Інколи він фарбує волосся, — мовив Буркотун, — і змінює зовнішність.
— Я розпитував, згадуючи ті імена, які ви назвали, — відказав Ішикк. — Його ніхто не бачив. Тож тепер я, напевно, міг би знайти рибу, щоб з’ясувати, де він перебуває, — він потер своє щетинисте підборіддя. — Б’юсь об заклад, що товстопузому корту це було би цілком під силу. Хоча мені може знадобитися час, щоби зловити його.
Уся трійця глянула на нього.
— А знаєте, можливо, в усіх цих рибах щось і є, — сказав Хамло.
— Марновірство, — парирував Буркотун. — Ти завжди їх шукаєш, Вао.
«Вао» не було справжнім ім’ям того чоловіка, Ішикк був упевнений, що всі вони користувались вигаданими. От чому він сам попридумував їм імена. Якщо вони збирались називатися фальшивими йменнями, то й він відповість тим же.
— А сам ти, Темпо? — огризнувся Хамло. — Ми не можемо просто собі просторікувати, коли йдеться про…
— Панове, — втрутився Мислитель. Він кивнув у бік Ішикка, який усе ще посьорбував юшку. Усі троє перейшли на іншу мову й продовжили суперечку.
Ішикк слухав у піввуха, намагаючись визначити, якою мовою вони говорили. Він ніколи не мав хисту до інших мов. А навіщо вони йому? Ані ловити, ані продавати рибу це не допомагало.
Він і справді шукав того чоловіка. Чимало попоходив, побував багато де по всьому Чистозеру. Це була одна з причин, чому він не хотів, щоб Маїб його впіймала. Йому довелося б осісти, а це погано позначилося б на улові. Принаймні особливо рідкісних риб.
Він не завдавав собі клопоту цікавитися, навіщо їм здався цей Гойд, хто би він не був. Чужинці завжди шукали щось, чого не могли мати. Ішикк відкинувся назад, бовтаючи у воді пальцями ніг. Ах, яке чудове відчуття! Зрештою вони скінчили свою суперечку. Дали йому ще деякі інструкції, вручили капшук зі сферами й ступили у воду.
Як і більшість чужинців, вони були взуті в чоботи з грубої шкіри, що сягали колін. Бризкаючи водою, трійця пішла до виходу. Ішикк подався за ними, махнувши рукою Маїб і прихопивши свої відра. Він збирався повернутися пізніше, щоби повечеряти.
«А може, варто дозволити їй упіймати мене, — подумав він, знову вийшовши під промені сонця й полегшено зітхнувши. — Ну Ралік свідок, що я старію. Може, й непогано було би розслабитися».
Його чужинці чалапали вглиб Чистозера. Буркотун ішов останнім. Він здавався дуже невдоволеним.
— Гей, Волоцюго, ти де? Що за дурні пошуки… — а тоді додав рідною мовою: — Алаванта камалу кайяна.