Чарівниця з острова Гроз

На першому ж постоялому дворі хазяїну наказали приготувати чан із гарячою водою. Поки Маріка милася, Камо послав товстуна за новою одежею, а колишнє лахміття наказав спалити. На щастя, Маріці вдалось утаїти золотий медальйон, оберіг і шкіряну флягу з водою. Дівчина із задоволенням ніжилась у пінних бульбашках. Мило приємно пестило шкіру, а гаряча вода забирала з тіла втому.

Розчесавши густе кучеряве волосся й одягнувшись в усе чисте, дівчина зійшла вниз, у таверну. Побачивши Маріку, чоловіки оніміли.

— Оце так перетворення! — присвиснув Івар.

— Що я казав? Ця дівчина дорогого варта, — шепнув йому Камо.

Маріку втішила похвала нових знайомих. Вони були такі добрі до неї. Фортуна знову поверталася до неї обличчям. Одначе наприкінці другого дня шляху сталася подія, яка затьмарила її радість.

Маріка лягла спати, але серед ночі раптом прокинулася від того, що в кімнаті хтось був.

— Хто тут? — запитала дівчина.

— Свої,— почула вона притишений голос Івара.

— Що ти тут робиш?

— Тихше, — прошепотів той.

Важка рука щільно затиснула їй рот. Маріка рвонулась і з усієї сили вдарила нахабу кулаком в око. Нападник охнув. Хватка ослабла. Маріка скочила і вдарила його коліном у живіт. На цей раз Івар завив од болю. На крик збіглися його супутники по мандрах.

Камо подивився на товариша, що корчився та стогнав, але не виявив до нього жалості.

— Я ж наказав не торкатися до неї! — зло прикрикнув він.

— Ця дівчина б'ється, наче кішка. Вона мало не вибила мені око, — поскаржився Івар.

— Катюзі по заслузі. Ходімо всі геть звідси, — суворо сказав Камо і, звернувшись до Маріки, додав: — На добраніч.

Маріка ще довго не могла заснути. Вона відчувала вдячність до цього мужнього та доброго чоловіка, якого ще два дні тому зовсім не знала. Він підібрав і одягнув її, віз до моря та оберігав, нічого не вимагаючи взамін.

Надвечір третього дня Маріка побачила море. Воно не було схожим на теплу лазурну гладь із її мрії. Вода в ньому була брудно-сірою. Море хвилювалося. Над ним низько нависло свинцеве небо. Воно насуплювало хмари, а хвилі шалено бились об берег, здіймаючи із дна пісок і водорості. На обрії повітряна та водна стихії зливалися в єдину сіру каламуть.

— Тут ми розстанемося, — сказав Камо.

— Чому? — запитала Маріка.

— Ти попливеш на кораблі, як мріяла, а ми вирушимо своєю дорогою.

— А можна мені поїхати з вами? — попрохала дівчина.

— Ні. У нас свої справи. Ми ж обіцяли доправити тебе до моря, — сказав Камо.

Маріка мовчки кивнула. Навіщо напрошуватись, якщо ти зайва? Як завжди, її переслідувала лиха доля. Варто було їй до когось прихилитись, як доводилося розставатися.

— Ходімо в порт, я домовлюся, щоб тебе взяли на борт, — запропонував Камо.

— Ні, я не можу прийняти від тебе такий подарунок. Це дорого коштує, а мені нічим відплатити, — відказала Маріка.

— Не бери в голову. У мене є знайомий шкіпер. Він не відмовить мені у проханні. Сьогодні його судно покидає порт.