Чарівниця з острова Гроз
- Автор: Крюкова Тамара Шамильевна
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Ранок
- ISBN: 978-617-540-766-0
- Переводчик: Виктор Сергеевич Бойко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чарівниця з острова Гроз». Краткое содержание книги:
Глава 21
Полон
У порту панували гамір і метушня. Вантажники котили по причалу бочки. Біля піраміди ящиків порпався поштар у форменій тужурці та кашкеті з кокардою. По сходнях, наче мурашки, снували люди з мішками на плечах.
На причалі стояв кремезний чоловік у пом'ятому кітелі. Темне масне волосся неохайними пасмами падало йому на плечі. Це був і капітан, і власник корабля. Камо підійшов до нього, сказав кілька слів і вказав на Маріку. Шкіпер безцеремонно втупився в дівчину виряченими, як у жаби, очима, і чоловіки почали жваво перемовлятися. Судновласник одразу викликав у Маріки неприязнь. Вона відвернулась, але однаково продовжувала відчувати на собі його погляд.
Коли всі тюки було піднято на корабель, до сходень підвели людей, закованих у кайдани. Капітан, стоячи на кормі, суворо спостерігав, як вони під наглядом моряків один за одним піднімаються на борт.
— Це каторжники? — запитала Маріка.
— Не бійся, вони не докучатимуть тобі,— посміхнувся Івар.
Від того нещасливого дня він незлюбив Маріку і тримався від неї осторонь. Камо з капітаном усе ще жваво сперечалися.
Несподівано один із ув'язнених рвонувся до них. Перш ніж він устиг напасти, матроси ударами палиць відігнали його назад. Одначе він зловчився і плюнув. Плювок улучив не в капітана, а в Камо. Інший би на його місці не стримав гніву, але Камо виявив дивовижну витримку. Він спокійно дістав хустку і витер обличчя.
Матроси повалили бунтаря на брудний пірс. Решта каторжників, збившись докупи, зацьковано дивились, як б'ють їхнього бунтівного товариша. Скулившись і прикривши голову руками, бідолаха лежав на землі й не чинив опору. Його, як мішок, схопили і поволокли на корабель.
Маріці було жаль нещасного. Хоча каторжник і плюнув у Камо, але ж він зробив це не навмисно, а помилково. Щодо капітана, то він не викликав у дівчини ні найменшої симпатії.
Судячи з того, як довго тривали переговори, він не хотів брати на борт пасажирку, та вона й сама не прагнула потрапити на його корабель. Зараз подорож не вабила, а, скоріше, страшила Маріку. Може, причиною тому було небажання розставатися з Камо, який був до неї добрим, а може, й те, що море мало такий похмурий і непривітний вигляд. Хвилі з шипінням бились об берег, мовби попереджаючи про небезпеку.
Нарешті Камо зробив знак підійти. Маріка в супроводі Івара попрямувала до нього.
— Тут наші шляхи розходяться. Ти попливеш на кораблі цього чоловіка. Його звати Касій, — сказав Камо, звертаючись до Маріки.
— Дякую. Ти дуже добрий, — мовила дівчина.
— Іди, — Камо злегка підштовхнув її.
Маріка піднялась по сходнях, не оглядаючись.
Камо ясно дав зрозуміти, що не полюбляє довгих прощань. Тільки опинившись на палубі, Маріка подивилася на пристань. Лавіруючи між ящиками і тюками, її колишні попутники ішли геть. Вони про щось жваво перемовлялись і сміялися.
Для них розставання з нею нічого не значило. Вони вже забули про випадкову супутницю.
А втім, вона помилялась. У цю мить бадьора четвірка саме балакала про неї. Якби Маріка їх почула, то, не задумуючий, утікала б геть із корабля. Та нікому не дано передбачити всіх поворотів і перипетій життя. Недаремно кажуть: чужа душа — темний ліс. І часом краще не знати, що сховано в її тайниках.
Корабель відчалив од пристані. Маріка трималася за поручні й дивилась, як порт тане вдалині.
— Гей, іди сюди, — почула вона безцеремонний оклик.
Маріка обернулася. Касій поманив її пальцем.
— Як тебе звати?
— Маріка.
— Скільки тобі років?
— Чотирнадцять.
Шкіпер схвально кивнув і продовжував допит:
— Де твої батьки?
— Я сирота.
— Добре. Мені не потрібні неприємності,— пробурмотів він і підкликав матроса. — Улаштуй її нагорі, в окремій каюті. Та щоб жодна волосина не впала з її голови.
Маріка знову із вдячністю подумала про Камо. Напевно, він добре заплатив цьому типові, якщо з нею поводяться так чемно. Який же він дбайливий і добрий!
Матрос провів її вздовж палуби і відчинив дверці.
— Розташовуйся, — сказав він.
Умеблюванням крихітної каюти були ліжко, застелене грубою сірою ковдрою, та пригвинчений до підлоги металевий столик.
— Куди ми пливемо? — запитала Маріка.
— Ми заходитимемо в різні порти, — ухильно відповів матрос.
— А острів Гроз? Ви бували там?
— Є міста й цікавіші,— мовив той і лишив її на самоті.
Кругле око ілюмінатора незмигно дивилося на нову пасажирку. Маріка присіла на краєчок ліжка. Вона згадала замок Агнеси, свою кімнату з видом на парк. Поступово думки дівчини перескочили на Гліба. Цікаво, що він думає про її зникнення? Чи згадує хоч іноді? Маріка дістала медальйон і подивилася на портрет золотоволосого юнака. Хто тепер поруч із ним? Заради кого він улаштовує вечори? Із ким виїздить на прогулянки? Хоч хто була б ця щасливиця, її володарювання не вічне. Коли-небудь він одумається і зрозуміє, хто його любить найдужче.