Чарівниця з острова Гроз

— Це що?! — вигукнула вона.

— Медальйон. Ти ж сама просила його. Інших цінностей у мене немає.

— Як? Хіба ти більше нічого не носила на своїй шийці? — недовірливо запитала Знахарка.

Маріка згадала про камінець, який сховала під ліф.

— Іще в мене був оберіг.

— Де він? Ти ж нікому його не віддала? — не стримавши емоцій, вигукнула відьма.

— Ні, в нього обірвався шнурок.

— Так тому й бути, я візьму його замість медальйона.

— Навіщо тобі мій оберіг? — насторожилась Маріка.

— Та так. По доброті душевній пропоную обмін. Медальйон золотий, роботи тонкої. Коштує дорого. А що оберіг? Камінь — він і є камінь.

— Ні. Мені оберіг дорожчий. До того ж я віддала тобі те, що обіцяла, — сказала Маріка.

Відьма в безсиллі заскрипіла зубами. Це ж треба так пошитися в дурні: отримати замість безцінного амулета просту дрібничку! Та за домовленістю все виходило правильно. Назад п'ятами не підеш.

Відьма випадково натиснула на пружинку. Медальйон розкрився, і вона побачила портрет. Як і Маріка, Знахарка обізналася, батько здався їй сином. Із Глібом у неї були пов'язані найнеприємніші спогади. Відьма скоріше погодилась би з'їсти власне помело, ніж зберігати в себе ненависне зображення. Вона хотіла було жбурнути золоту дрібничку подалі, та вчасно спохватилась і простягнула медальйон Маріці.

— Бери. Мабуть, шкода розставатися зі своїм красенем.

Маріка з подивом глянула на Знахарку. Така щедрість була не властива відьмі. Стара явно щось замислила.

— Але ж ми домовились, — нагадала Маріка.

— То що з того! Дають — бери, б'ють — тікай.

— І ти нічого не просиш взамін?

«Я б і попросила, так ти ж не даси», — із сумом подумала Знахарка, а вголос сказала:

— Нічого. Безкорислива я. Без-ко-ри-слива, — промовила вона по складах, нервово засміялася, спересердя сплюнула і зникла.

«Дивна вона якась», — подумала Маріка, підібрала медальйон і знову повісила його на шию.

Залишившись на самоті, дівчина огляділась. Судячи з того, що крон дерев уже торкнулася жовтизна, стара не збрехала. За час її ув'язнення минув не один місяць. Після задушливої темряви підземелля Маріка насолоджувалася лагідним осіннім сонцем і трепетом легкого вітерцю, їй було нікуди поспішати. Її ніхто не чекав. Зрада Агнеси відрізала шлях додому. В цілому світі було лиш одне місце, куди вона хотіла б потрапити, — таємничий і чарівний острів. Але де його шукати? Він був таким же недосяжним, як рожева мрія.

Маріка не відала, що всі дороги ведуть її на острів Гроз.