Чарівниця з острова Гроз

Холоди були не за горами, і дівчина вирішила податися на південь. Теплі краї вабили її не тільки м'яким кліматом. Десь там лежало загадкове море з чудесним островом Гроз. Маріка часто думала про Прошка. Чи навчився він премудростей чародійства? Чи живе на острові, чи вже повернувся додому?

Дорога вела Маріку все далі від рідного краю. Сонце слугувало їй компасом, а ліс давав пристановище на ніч. Вона мандрувала порожнем. У неї не було нічого, крім шкіряної фляги, яку дав їй підступний дід. Флягу досі наповнювала вода з джерела. Спочатку дівчина збиралася вилити її, але потім передумала, вирішивши, що сонне зілля може знадобитися.

Якось увечері Маріка почула кінське іржання та неясні голоси. Вона так давно не бачила людей, що їй захотілося хоч би здалеку подивитися, хто забрів у такі нетрі. Дівчина тихенько підкралася, ховаючись за кущами, і побачила на галявині чотирьох чоловіків. Вони зупинилися на привал. Розкинувшись на траві, мандрівники трапезували. Неподалік паслися стриножені коні.

Добротний одяг незнайомців видавав у них людей не бідних. На розбійників вони не були схожі. Чоловіки жадібно, із задоволенням їли і раз по раз прикладалися до фляги. Вони згадували випадки із життя, які, на їхню думку, були прекумедно смішними, та голосно реготали. Маріці не сподобались їхні брутальні жарти. Вона збиралася непомітно вислизнути, але тут хтось міцно схопив її ззаду за лікті. Дівчина скрикнула від несподіванки.

— Іваре, що в тебе там? — донеслося з боку бенкетників.

— Ідіть сюди. Здається, я піймав якесь чудовисько, — крикнув той, кого називали Іваром, і витягнув Маріку на галявину.

— І справді опудало. Звідкіля ти така взялася? Ти хоч говорити вмієш? — поцікавився товстун із круглим, наче бурдюк, животом.

— Мордочка в неї нічого, — зауважив вилицюватий чоловік із мужнім засмаглим обличчям.

— Де ти побачив мордочку, Камо? Вона ж брудна, як чума. Хоча… — задумливо мовив Івар.

Він безцеремонно схопив Маріку за підборіддя, мов коняку, коли в неї розглядають зуби.

— Не смій чіпати мене своїми лапами! — крикнула Маріка, різко відштовхнувши його руку.

— Дикунка заговорила! — вигукнув Івар.

— Може, я й дикунка, але я не чіпляюся до чужих людей.

— Облиш її, Іваре, — осадив приятеля Камо і звернувся до дівчини: — Хочеш їсти?

Маріка завагалась. У неї в роті вже давно не було ні крихти хліба, і їй хотілося знову відчути давно забутий смак. Помітивши її швидкий погляд, чоловік відломив хліб, поклав зверху шматок м'яса і простягнув дівчині.

— Ні, м'яса не треба, — похитала вона головою.

Прийнявши хліб, Маріка з насолодою відкусила. Окраєць злегка зачерствів, але дівчині здавалося, що вона ніколи не їла нічого смачнішого.